Фото автора.
Фото автора.

 

— Дивіться мені, рівненько садіть, щоб з мене люди в селі не сміялися, — так приказує весною онучці Оксані та правнуку Руслану шанований житель с.Маклаївки Головківського стростинського округу Чоповицької ОТГ, ветеран праці Олександр Васильович Ровнер.

Нещодавно йому виповнилося 90 років. Це було справжнє свято. До його чепурної хатини приїхали доньки, онуки, правнуки. Завітали й гості — голова громади Михайло Філоненко та директор КУ «Центр надання соціальних послуг» Людмила Дученко, щоб подякувати за багаторічну сумлінну працю, виховання двох доньок. Ювіляру того дня бажали довгих років життя, прихильної долі, міцного здоров’я.

Розчулений дідусь, витираючи непрохану сльозу, всім бажав миру й добра, пригадував свої молоді роки.

— Ріс я у родині, де було 11 дітей. Непросто нам тоді жилося, всі хотіли їсти. Тому я, як один із найстарших у сім’ї, вже з 11 років орав людям городи, випасав худобу, працював їздовим, щоб заробити на шматок хліба і кварту молока... Виручало й те, що мій батько Василь був непоганим майстром-чоботарем і кравцем: шив взуття та одяг, лагодив чоботи односельцям. У школу я ходив сім кілометрів пішки з Лісового у Головки. Пригадую, мама покладе «сидора» — хліб зі шматочком сала, то поки я дійду до школи, його вже й немає. А коли повертався з навчання, вже вечоріло. Так закінчив 5 класів. Коли мені було 9 років, почалася війна... Важко згадувати про ті роки, бо багато односельців загинули від голоду, чимало кого вбили фашисти...

Олександр Васильович все життя трудився: на фермі, у колгоспній будівельній бригаді...

— Не було тоді часу на пусті розмови, розваги, бо працювали від зорі до зорі, важко й наполегливо, — продовжує дідусь. — Тоді роботи в селі вистачало всім: і малим, і дорослим. Ніхто не вештався без діла.

З дружиною Анастасією Дмитрівною прожили багато років у мирі та злагоді, душа в душу. Останніх 18 років, відколи вона відійшла за життєву межу, Олександр Васильович мешкає сам.

Часто навідуються та допомагають прибрати в хаті, привезти ліки та продукти з Малина онука Оксана та правнук Руслан.

Незважаючи на проблеми зі здоров’ям, ще й зараз дідусь садить шість соток картоплі, городину. Повчає онуку, як потрібно правильно садити, коли і що за чим росте... Копає картоплю дідусь переважно сам, бо любить бачити результати своєї праці. Кожної неділі поспішає перевідати свою доньку Лідію, котра живе в Маклаївці. Хоча має проблеми із зором, перечитує газету «Малинські новини» від першої до останньої сторінки. Цікавиться політикою, вірить у Бога.

Має двох доньок: Валентину, котра живе в Чоповичах, та Лідію, котра живе в Маклаївці, чотирьох внуків, троє правнуків та одну праправнучку. Коли вони всі збираються в його хаті,

Олександр Васильович любить заспівати «Ой за гаєм, гаєм...». А вже коли почне розповідати гуморески — всі від сміху плачуть...

Олександр Васильович полюбляє, щоб скрізь були порядок і чистота. Ще вправно сам собі навіть готує їсти.

— Таких борщу, котлет, голубців, холодцю, що готує наш тато, не зваримо й ми, — жартує донька Лідія. — Він на кухню нас нікого не пускає, часто «чаклує» там сам.

Проводжаючи мене до хвіртки, дідусь, обпершись на ковіньку, сказав:

— Поживу, скільки мені відміряв Бог, бо в праці промайнули мої роки, ніби й не жив ще взагалі. Болить зараз душа за ті розвалені приміщення ферм, що будував своїми руками. Скільки там було колись худоби, поросят, коней... Погано, що нині в нас у селі немає й свого магазину, людям немає де купити найнеобхідніші товари, продукти. Інколи в село завертає продуктова лавка з Коростеня, але ж її потрібно ще дочекатись... Та й з балонним газом — проблеми. Бракує нам і аптеки... А головне, щоб закінчилась війна на Сході та нарешті порозумілися наші керманичі. Щоб закінчився клятий коронавірус. Щоб ми всі змогли весною вийти до матінки-землі, посадити та посіяти...