Фото з архіву ювіляра.
Олександр Остапенко в молоді роки. Фото з архіву ювіляра.

 

На роботу на це підприємство Олександр Остапенко потрапив цілком випадково. Народився він на Вінниччині, в селі Юрківці Немирівського району. Відслужив армію. Після армії вирішив провідати сестру, яка жила в Житомирі. А та йому говорить:

— Чоловіка цими днями відправляють до Чехії (він був військовим). І я їду з ним. Поживи поки що в нас...

А якщо жити — потрібно тут і працювати. Житомирський дослідно-механічний завод (тепер — підприємство «Будмаш») знаходився буквально за кілька десятків метрів. Туди й пішов влаштовуватися на роботу. Його взяли. Відтоді минуло рівно 50 років. За цей час Олександр Остапенко місця роботи не змінив.

У серпні 2021-го друзі й колеги на заводі «Будмаш» зібралися, щоб відзначити цю подію: адже не так багато на підприємстві, та, певне, і в усьому Житомирі є людей, котрі 50 років не змінювали своє робоче місце...

Хоча за цей час завод пережив багато змін. Звільнялися одні директори, на їх місце приходили інші. П’ять разів підприємство змінювало назву, хоча продукцію випускало приблизно ту ж саму. Але ядро колективу трималося, Олександр Григорович Остапенко був там чи не найпершим...

— Я так звик до підприємства, до людей, — говорить Олександр Григорович, — що не хотілося щось міняти. Не люблю тинятися з місця на місце, хоча труднощі, звичайно, були. Особливо перебудовчі. І посади були різними, і зарплата мізерна. Та найбільша цінність — то колектив, до якого звик і який сприймав мене...

Спершу Олександр Григорович працював за військовою спеціальністю: водієм. Спочатку возив директора заводу — і одного, і другого. А коли третій прийшов зі своїм особистим водієм — пішов у ливарний цех — на найтяжчу і найбільш небезпечну ділянку виробництва, де пропрацював 12 років.

Олександр Григорович — ювіляр.
Олександр Григорович — ювіляр.

Мало хто витримує такий довгий термін у цьому важкому цеху. Тут — і відповідальність велика: непросто правильно виготовити деталь із розплавленого чавуну, і небезпека: багато виділяється шкідливих газів, не кажучи вже про гарячі іскри, що стрибають і на одяг, і на тіло. Шрами від опіків у Олександра Григоровича видно і досі...

Потім, за станом здоров’я, Олександра Остапенка призначили завідуючим заводською базою відпочинку — по той бік Тетерева, навпроти Корбутівки.

— Які то часи були! — згадує Олександр Григорович. — База відпочинку мала не тільки будиночки, спортивні майданчики, а й власні моторні човни, на яких можна було кататися по Тетереву, їздити на риболовлю.

Та й туристські поїздки наша профспілка організовувала в Карпати, в Прибалтику... Це допомагало краще пізнати світ, згуртувати колектив. Нині все це спливло, мов трава за водою...

Зараз Олександр Остапенко працює завгоспом і водієм автонавантажувача.

— Зарплата — мінімальна, — зізнається Олександр Григорович. — Але місце роботи змінювати не хочу. То молодь у нас не затримується, шукає більш вигідну роботу. Так що опора — тільки на пенсіонерів. І ще, — жартівливо посміхається Олександр Остапенко, — тут, з огляду на мій досвід, я можу колегам дещо підказати, і вони мене слухаються. А вдома чи на дачі я тільки виконую вказівки дружини...

Впродовж усіх 50-ти років на всіх посадах колектив цінував Олександра Остапенка за його працьовитість, відповідальність, щирий патріотизм; за прекрасні людські риси: чуйність, мудрість, невичерпну енергію, готовність завжди прийти на допомогу.

— Ви тільки подивіться на нього, — вітає ювіляра теж ветеран підприємства, колишній начальник інструментального цеху Микола Леонідович Губанов. — 50 років у нас працює. А на вигляд — і не скажеш. Виходить, чим довше працюєш, тим стаєш молодшим...

— Я з ним довго був поруч, — долучається до розмови ще один ветеран Володимир Степанович Лисак. — І водіями разом працювали, і в ливарному. Вміє трудитися, бути відповідальним.— На нашому підприємстві Олександр Григорович знає все, — додає керівник служби безпеки заводу Василь Євгенович Заєць. — Тут він пройшов усі етапи розвитку виробництва, завод при ньому зростав, набирав нових працівників. Тому і в питаннях, де може статися якась аварія, яка апаратура потребує посиленого контролю, які люди найбільш надійні, найкращий консультант — він.

— Бажаю вам ще 50 років трудитися на нашому підприємстві, — сказав під схвальні оплески присутніх директор заводу «Будмаш» Максим Павлович Люлевич.

Крім роботи, родини (разом із дружиною Галиною Миколаївною виростили, виховали сина і доньку, обох дуже цінують на їхніх роботах), у Олександра Григоровича є ще одне велике захоплення — фотосправа. Ще в юності він придбав хороший фотоапарат, сам знімав, проявляв і друкував дуже гарні знімки. Тих фотографій у нього — тисячі. На всіх — колектив: на параді, на демонстраціях, відпочинку. Або друзі й родина — теж великими товариствами у цікавих місцях. А фото його одного, особисто — віднайти не вдалося. Чим не підтвердження іще однієї риси характеру Олександра Остапенка: перш за все цінувати колектив, друзів, а не самого себе. Хоч і його люди дуже шанують.

Людмила НАТИКАЧ,
заслужений журналіст України.

Погода

Веселим олівцем

Брати наші менші

Брати2010

«Щось на вушко розкажу...».

Фото надіслала Надія ШЕВКО (м. Житомир).

Лінки