Фото автора.
Фото автора.

 

У селі Зубівщині Коростенського району проживає ліквідатор ІІ групи Петро Омельченко — чи не єдиний у тутешніх краях учасник ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС, який залишився в живих до наших днів. Майже півроку він працював на радіоактивно забрудненій території у Чорнобилі та Прип’яті.

26 травня 1986 року. Цей день Петро Омельченко добре пам’ятає. У той час він працював завідувачем комплексу тваринництва Державного підприємства дослідного господарства «Грозинське». Пригадує, як отримав повістку до військкомату, як за один день поспіхом зібрав найнеобхідніше і разом із такими ж військовими запасу виїхав у напрямку Чорнобиля. «Нам відразу повідомили, куди вирушаємо, — каже ліквідатор. — Із моменту аварії минув рівно місяць — і про неї вже знали всі. Але страху зовсім не було». Зізнається, що у перші години перебування в чорнобильській зоні найбільше його вразили безлюдні, покинуті села. Тоді він навіть не здогадувався, що додому повернеться через 169 діб — саме стільки часу Петро Миколайович був задіяний у ліквідації наслідків катастрофи.

Спершу мешкали у комфортних наметах поблизу села Термахівки Київської області, а потім — у приміщенні дитсадка в самому Чорнобилі. Умови перебування ліквідаторів були добре організовані: проживання, забезпечення одягом, повноцінне харчування, в тому числі — закордонними продуктами. Видавали й засоби індивідуального захисту, але, зізнається Петро Миколайович, практично ніхто не контролював, чи хтось дотримується встановлених правил. «Респіратори і маски були, але їх носили, хто як хотів, — каже. — Кожен мав і невеличкі дозиметри, але вони були так налаштовані, що навіть «не пищали» — не реагували на рівень радіації довкола».

Петра Миколайовича призначили командиром роти, сформованої із військових запасу на базі Новоград-Волинської військової частини. Доводилося працювати поблизу реактора, у мішки збирати радіоактивно забруднену землю. Також рота була задіяна на будівництві мосту через річку Уж — внаслідок значного збільшення транспортного потоку його довелося розширювати. Займалися вивезенням на могильник меблів і домашнього начиння із покинутих осель у місті Прип’яті.

«Ми втратили не місто, а ціле життя...», — написала Світлана Алексієвич у своїй книзі «Чорнобильська молитва». У першу чергу, йдеться про тих, кому довелося евакуюватися із забруднених територій. Але аварія на ЧАЕС вплинула й на ліквідаторів та їхні долі. І це добре знає Петро Миколайович: у 1990 році в його сім’ї народився первісток — здоровий синочок, а от наступного року — донечка, інвалід І групи. «Інвалідність пов’язана з дією іонізуючого опромінення» — зазначено в довідці, отриманій зі столиці. Для цього у Києві підняли архівні документи, аби подивитися, яку ж дозу опромінення отримав Петро Омельченко. Та він і без того папірця на власному здоров’ї відчув, що — чималу. І при цьому за 35 років жодного разу не мав змоги підлікуватися в санаторії, відпочити за «чорнобильською» путівкою — її ніхто, каже, навіть не пропонував йому. Щороку він, як і всі інші ліквідатори, отримує від держави на лікування близько 150 гривень — копійки за той героїчний внесок у ліквідацію найбільшої в історії людства техногенної катастрофи. Певною мірою він продовжує долати наслідки аварії й нині, працюючи майстром Коростенського лісництва ДП «Коростенський лісгосп АПК», піклуючись про так звані легені планети — ліс.

 

Погода

Веселим олівцем

Кар07052021

— А що робити? Діти й онуки не їдуть, а садити треба!

Малюнок Миколи ЛЕВКОВСЬКОГО.

Брати наші менші

Брати27102017

Мій надійний захисник.

Фото Ендрю ЛІ (Індіана, США).

 

Лінки