Нашому багаторічному автору, кандидату історичних наук, доценту Миколі Володимировичу Кордону минає 75 років. Дивлячись на цього завжди бадьорого й привітного чоловіка, одразу й не подумаєш, що все життя він віддав науці, педагогічній праці. Та він і сам малим хлопчиною-пастушком із села Гадзинки про це не думав, коли, пасучи корів, зачитувався «Кобзарем» і «Тихим Доном», чи коли перелопачував усю сільську бібліотеку. Після закінчення семирічки батьки відправили сина продовжувати навчання в Житомир. Найняли Миколці куток, будучи певними, він і без їхнього нагляду не байдикуватиме.

І не помилилися, тим більше, що, як пригадує Микола Володимирович, у нього були чудові вчителі.

— Іще в Гадзинці в нас був директор школи, який викладав історію, Валентин Мусійович Лівшиць. У Житомирі такий же чудовий історик — Іван Феодосійович Лісовий. Це від них я перейняв любов до історії, захопився нею й мені було не до якихось там пустощів, бо багато часу віддавав опануванню улюбленого предмета. А вже класний керівник, випускник Київського держуніверситету імені Т.Г.Шевченка Іван Лаврінович Дмитрук розповів мені про цей навчальний заклад і порадив після закінчення школи вступати саме туди.

Проте потрапити до столичного вузу сільському хлопцеві було не так легко. З першого разу «зрізався», але — не відступив. Пішов працювати різноробочим у колгосп, відпрацював два роки і з третьої спроби все ж став студентом найпрестижнішого університету України, звичайно ж, історичного факультету.

На третьому курсі, коли треба було визначатися зі спеціалізацією, Микола Володимирович обрав «Історію України».

— Ви не відчували якогось дискомфорту тоді, та й у всі наступні роки за радянських часів, коли вивчали й викладали цей предмет? — запитую в науковця з огляду на сьогоднішні теревені окремих «дослідників» щодо «гоніння», «замовчування», «перекручування» фахівців з історії України.

— Усе залежало і залежить від людей. В університеті в мене були професійні, віддані науці викладачі. Нам розповідали і про М.Грушевського, й про Українську революцію, й про радянсько-німецький договір — про те, чого не було в підручниках, але що ми повинні були знати, аби розуміти, що, коли і як відбувалося. Вони навчали нас керуватися у своїх висновках не політикою, а історичною правдою. Тож я із задоволенням працював над дипломною роботою на тему «Ради селянських депутатів і аграрний рух на півдні України в 1917 — на початку 1918 років».

На подив багатьох Микола Кордон, хоч мав можливість вибору, після закінчення університету поїхав учителем у сільську глибинку. З Києва — поїздом до Фастова, потім — електричкою до станції, з якої пішки добрався в село Мохначки Попільнянського району. Працювати зі школярами довелося недовго, всього один рік: призвали в армію. «Добре, що служити довелося недалеко, в Озерному, — згадує Микола Володимирович, — то мене уже із частини відпустили, щоб прийняв учнівські іспити. А після завершення служби так само довелося ще три місяці допрацювати в школі, бо знову ж якраз були екзамени».

У серпні того ж, 1970-го, року Микола Кордон вступив до аспірантури. Спеціалізуючись з історії України, захистив кандидатську дисертацію. Подальший понад 40-річний трудовий шлях просвітника й науковця пов’язаний з рідною Житомирщиною.

Рух просвітництва зародився в Україні й на Житомирщині ще в ХІХ столітті. В радянські часи, хоч із відповідним ідеологічним забарвленням, він набрав надзвичайного розмаху під егідою Всесоюзного товариства «Знання». Микола Кордон працював референтом в обласному товаристві «Знання».

— У містах і районах, у найвіддаленіших селах, у трудових колективах лектори товариства читали лекції, проводили тематичні зустрічі з найрізноманітніших проблем: науки, освіти, культури і мистецтва, науково-технічного прогресу, питань здоров’я й здорового способу життя, — розповідає М.Кордон. — Я ж, звичайно, читав лекції з історії України, нашого краю. Це була надзвичайно цікава робота. Бувало зайдеш до сільського клубу, а там — яблуку ніде впасти — потяг до знань, до спілкування в людей був дуже великий.

Пізніше розпочалася суто педагогічна й наукова робота: в культосвітньому училищі, технологічному університеті, а з 2003-го року — в Житомирському державному університеті ім. Івана Франка, де протягом 11 років був завідувачем кафедри історії України. Лекції, семінари, конференції, наукове керівництво аспірантами стало повсякденною улюбленою роботою. А ще — написання особисто й у співавторстві підручників і книг, яких у доробку науковця — п’ять, дві з яких — у співавторстві. Популярністю серед студентів від Острога до Харкова, від Львова до Полтави користується підручник М.В.Кордона «Українська та зарубіжна культура», в якому розкриваються етапи культурного розвитку від первісної людини до наших днів на Європейському континенті, в українському його сегменті від Київської Русі й до нашого часу. Він витримав чотири видання, одне з яких — на електронних носіях. Завдяки наявності в Інтернеті, його використовують і за межами України, зокрема, в недільних школах.

На початку 2003 року тодішній проректор із наукової роботи університету Петро Романюк запропонував завідувачу кафедри розробити курс «Європейська інтеграція України». Тоді відбулася цікава розмова:

— А чому маю робити саме я? — запитав Кордон.

— Тому що в назві курсу є Україна, а сам процес інтеграції увійде в історію держави, — відповів проректор.

І Микола Володимирович узявся за роботу: розробив навчальний курс і навчальний посібник «Європейська та євроатлантична інтеграція», що витримав чотири видання, в тому числі електронне. Про наукову цінність діяльності Кордона свідчить те, що в книгах, статтях і дисертаціях українських авторів є понад сто посилань на його праці.

І в роки своєї педагогічної та наукової діяльності, й нині, перебуваючи на заслуженому відпочинку, Микола Володимирович не знав і по-справжньому не знає відпочинку. Бо закладена й утверджена ще в юності любов до популяризації знань залишилася назавжди. Він постійно виступає з грунтовними, наповненими унікальними фактами, статтями на сторінках «Житомирщини», є частим гостем радіо- й телеефірів.

І ще одне захоплення цього невгамовного чоловіка тримає «в тонусі» й додає енергії та задоволення. Це — шахи. Ними Микола Володимирович займається 62 роки. Призер обласних спартакіад, майстер проведення сеансів одночасної гри, власник бібліотеки шахової літератури з понад 80 книг... Все це, мабуть, і не дивно, адже народився він 20 липня — у Міжнародний день шахів.

Залишається додати, що ювіляр має чимало відзнак за самовіддану багаторічну працю: «Відмінник освіти України» та «За наукові дослідження», почесні грамоти облдержадміністрації та обласної ради, багато інших. Він удостоєний нагрудних знаків «Заслужений працівник Житомирського державного університету імені Івана Франка» і «Слава ЖДУ імені Івана Франка». Та все ж головна нагорода педагога, науковця, просвітянина — це вдячність його колишніх учнів, студентів, усіх, із ким він ділився своїми знаннями, мудрістю, щирим серцем, адже є справжнім знавцем і захисником історії України.

З ювілеєм Вас, Миколо Володимировичу! Найкращі Вам побажання від колективу редакції газети «Житомирщина» зі сподіваннями та подальшу плідну співпрацю!

Брати наші менші

Брати 06102017

«Осідлав» тата.

Фото Оксани ЖОВАНИК. м. Житомир.

Лінки