У 1960-их роках розпочалося активне будівництво нових житлових масивів Житомира. У центральних частинах міста зносили колишні забудови, а на їхньому місці виростали панельні або цегляні багатоквартирні будинки. Так було знищено садиби Лятошинських, Краснових, Гербачевських, Семенових, а також будинки, у яких проживали близькі родичі Лесі Українки, Олександр Довженко, рідні Володимира Висоцького.
Подібна доля могла спіткати й будинок, у якому 27 липня 1853 року народився класик російської літератури Володимир Галактіонович Короленко. Цей дім був побудований у 1840-их роках як флігель у садибі поміщиці Коляновської.
Короленки власної садиби не мали, а будинок, у якому жили усією сім’єю, — винаймали. Про цей дім письменник згадує в автобіографічній повісті «Історія мого сучасника»: «Той будинок, в якому, здавалось, ми жили завжди, був розташований у вузькому провулку, що вибігав на невеличку площу. До неї сходилося декілька вулиць; дві з них вели до кладовищ».
На початку 1950-их років директор обласного краєзнавчого музею Василь Місяць активно зайнявся пошуком місця знаходження будинку, в якому жили Короленки. І дім таки було знайдено. «В Житомирі здавна вважали, що будинок, в якому народився і жив письменник, не зберігся, — писав у «Радянській Житомирщині» у липні 1953 року Василь Місяць. — Відшукавши архівні документи і ряд карт Житомира часів В.Г.Короленка, а також знайшовши живих очевидців, які добре знають, а то й жили в знесених у різний час приміщеннях по Глухому завулку, я з’ясував, які це були будинки й як вони розміщувалися в подвір’ї, де жили герої, описані в творах письменника».
До 100-літнього ювілею письменника, у 1953 році, на фасаді дому було встановлено меморіальну дошку, а будинок було взято під держохорону. Також порушувалося питання про створення меморіального музею В.Г.Короленка. Втім, справа тоді так і не зрушилася з місця.
А через 10-15 років місцева влада ніби й зовсім «забула» про пам’ятку історії. В той час будинок потребував капітального ремонту і вкладання чималих коштів. На 126-ти квадратних метрах жили семеро сімей!
Окремі власники «притулили» до будинку прибудови. Поруч у невеликих хлівах жильці тримали домашню худобу і птицю. У дворі були щільно насаджені кущі й дерева, які частково затуляли фасад будівлі. Зовні двір виглядав досить занедбаним... Наприкінці 1960-их років міські чиновники запланували забудувати тутешній мікрорайон. Тож історичний будинок опинився за крок від знищення. На його місці мали спорудити звичайну п’ятиповерхову «хрущовку». Мабуть, посадовці вважали, що минуло забагато часу відтоді, як жила у місті родина Короленків, і городяни вже давно про це забули. Можливо, можновладці тому й не чекали ніякого супротиву від городян, бо вважали, що мало хто помітить, як стане на один старий будинок менше.
І все могло б так і статися, але на захист будинку став відомий житомирський журналіст, відповідальний секретар обласної газети «Радянська Житомирщина» Костянтин Олексійович Кізуб. Коли він дізнався про наміри влади — буквально втратив спокій. І виступив з публікацією у популярному журналі «Україна». Костянтин Кізуб регулярно надсилав туди свої матеріали з Житомира на краєзнавчі та мистецькі теми. І ось у березні 1969 року в журналі «Україна» вийшла його стаття — «Цей будинок належить історії» з двома фотоілюстраціями. У ній журналіст повідомляв про унікальний будинок у центрі Житомира, який хочуть знищити. «Не створити там музей чи бодай меморіальну кімнату — гріх перед світовою пам’яттю письменника… Тисячі людей робили б мандрівку в дитинство Короленка…», — наголошував автор. У публікації він звинувачував Житомирський міськвиконком у байдужості до даного питання. Костянтин Кізуб у матеріалі розкритикував тодішнього головного архітектора міста — Грінченка, який ще й очолював обласне відділення
Українського товариства охорони пам’ятників історії і культури. Людина, яка, здавалося, мала б зробити усе заради збереження історичного будинку, «не виявляє жодного занепокоєння».
Після виходу номера журналу спочатку ніякої реакції на статтю у Житомирі не було. Але розголос таки пішов. Зі спогадів колишнього колеги Кізуба, журналіста «Радянської Житомирщини» Михайла Прилуцького, інформація про загрозу знищення історичного будинку невдовзі пролунала на американській радіостанції «Свобода». Прочитавши статтю Костянтина Кізуба в журналі «Україна», вдарив на сполох Андрій Тобілевич (онук видатного драматурга Івана Карпенка-Карого, директор музею «Хутір «Надія») — й став писати листи у відповідні інстанції. А незабаром житомирські чиновники отримали лист зі Спілки письменників СРСР.
Спілка радила житомирським піонерам ознайомити голову міськвиконкому з творчістю Володимира Короленка. Звичайно, такого масштабного приниження місцеві можновладці не могли пробачити талановитому журналісту. На нього почали тиснути. Редактору газети «Радянська Житомирщина» порадили звільнити Кізуба з роботи. Але тодішній редактор Василь Матящук не поспішав прощатися з журналістом…
У драматичний момент життя, коли висіла на волосині його журналістська кар’єра, щасливий випадок допоміг Костянтину Кізубу. У серпні 1969 року він випадково зустрів у центрі Житомира столичних гостей (які їхали у Новоград-Волинський на Дні грузинської культури): свого приятеля, редактора журналу «Україна» Василя Большака та відомих письменників Олеся Гончара і Василя Земляка (який теж колись працював у «Радянській Житомирщині»). Вони й стали на захист Костянтина Олексійовича. Усі разом пішли оглянути, у якому стані перебуває будинок Короленка. Потім гості навідалися до секретаря Житомирського обкому КПРС з питань пропаганди. Під час розмови кияни заявили: якщо будинок знесуть — вони поставлять питання критики обкому партії на розгляд у Політбюро ЦК. Відстояли вони й честь свого доброго товариша — домоглися, щоб Костянтина Кізуба залишили працювати в редакції на своїй посаді.
Вивчаючи біографію Костянтина Кізуба, знаходимо цікаві подробиці. Рід журналіста походив не з Житомира. Його батько Олексій Васильович Кізуб був уродженцем села Гнилиці Чернігівської губернії. До Житомира він приїхав у 1913 році, працював бухгалтером. Мати Хороманська Наталія Станіславівна була родом з містечка Ходорова Київської губернії (нині це — село Ходорків, що входить до складу Попільнянської ОТГ).
Народився Костянтин Олексійович Кізуб 19 серпня 1920 року в Житомирі. Він навчався спочатку в 7-ій ФЗС («фабричній заводській семилітці»). І вже тоді робив перші кроки у журналістиці. У московському дитячому журналі «Мурзилка» в квітні 1932 року з’явилася замітка дитячого кореспондента із Житомира Кізуба — про збирання попелу піонерами 7-ої ФЗС для боротьби з неврожаєм. У 8-ий клас Костянтин Кізуб пішов у школу № 31 (сьогодні в цій будівлі розташована музична школа ім. Лесі Українки). Після закінчення школи він вступив на філологічний факультет Київського державного університету. Оскількине був військовозобов’язаним, з початком війни не пішов до лав Червоної армії, а разом з іншими студентами виїхав до Казахстану й навчався там в Об’єднаному українському державному університеті (так звався тоді евакуйований Київський університет імені Т.Г.Шевченка), в місті Кзил-Орді. По закінченню навчання повернувся до Житомира, де влаштувався на роботу в редакцію обласної газети «Радянська Житомирщина» у 1944 році. Там і пропрацював усе своє подальше життя. Писав репортажі на різну тематику. Пройшов шлях від журналіста до відповідального секретаря газети. Був чесним і відданим своїй справі. Мав щиру любов до рідного краю, до його природи. Започаткував рубрику в газеті «Бережіть рідну природу». Він був особисто знайомий і підтримував творчі стосунки з відомими українськими письменниками: Максимом Рильським, Юрієм Гундичем, Михайлом Рубашовим, Григорієм Зленком, Василем Кучером.
Завдяки сміливій громадянській позиції Костянтина Кізуба дім, у якому народився Володимир Короленко, вдалося зберегти від знищення. «Цей скромний будиночок бачиться мені як пам’ятник честі й громадянської мужності відповідального секретаря «Радянської Житомирщини», — писав заслужений журналіст України Михайло Прилуцький.
Та все ж міська влада знайшла спосіб помститися журналісту. Подружжя мешкало тоді в просторому старовинному особняку, зведеному в ХІХ столітті на тихій вулиці Сінній. Батьки журналіста придбали його після революції. У цьому домі Костянтин Кізуб народився і виріс. За будинком тягнувся величезний сад, за яким господарі дбайливо доглядали. Але влада Житомира вирішила знести цю садибу для будівництва багатоквартирних будинків. Костянтин Кізуб навзамін отримав невеличку двокімнатну квартиру з прохідними кімнатами у центрі міста. Тепер на місці, де колись стояв будинок Кізубів — пустир. А там, де був великий сад — цегляний багатоквартирний будинок.
У січні 1971 року рішенням Житомирської міської Ради депутатів трудящих «з метою увічнення пам’яті видатного російського письменника В.Г.Короленка» була затверджена комісія зі створення музею письменника. Згідно з цим рішенням, мешканців будинку відселили у новобудови їхнього мікрорайону. А 27 липня 1973 року Літературно-меморіальний музей Володимира Короленка гостинно відкрив свої двері перед відвідувачами. Його перша завідуюча, Фіра Геннадіївна Лісневська, вклала усі свої таланти і сили у створення експозиції у дуже короткий термін — трохи більше п’яти місяців. Рятівник будинку Володимира Короленка не дожив до відкриття музею лише півроку — Костянтин Кізуб помер 21 грудня 1972 року. Від переживань і потрясінь, які йому довелося пережити, він важко захворів — і не зміг оговтатися від хвороби.
На могилі Костянтина Кізуба його дружина Єлизавета Листовська встановила монументальне гранітне погруддя, а в епітафії на пам’ятнику викарбувані слова з улюбленої у родині поеми Лесі Українки «Лісова пісня»: «Ти душу дав мені, як гострий ніж дає вербовій гілці тихий голос…». Сміливий та чесний журналістський голос Костянтина Олексійовича зробив, здавалося б, неможливе: у складну та драматичну епоху журналіст довів, що за будь-яких обставин варто відстоювати правду.
Оксана БОВКУН,
молодший науковий співробітник Літературно-меморіального
музею В.Г.Короленка.