Наприкінці червня Житомирський академічний український музично-драматичний театр ім. Івана Кочерги завершує 77-ий театральний сезон. На прощальну виставу прийдуть численні шанувальники колективу, його сьогоднішні працівники й ветерани сцени, котрі, за традицією, до останніх днів живуть її життям.

Не буде лише заслуженої артистки України Надії Андріївни Холод, котра зовсім недавно відійшла у Вічність, залишивши по собі світлу пам’ять у серцях кількох поколінь театрального колективу. І не лише житомирського.

Красуня Надійка виросла напівсиротою на Полтавщині. Її батько загинув на фронті у перші ж дні війни, а матері довелося піднімати на ноги чотирьох дітей. Найменшій Наді доводилося бігати до школи за 6 кілометрів від дому. Старша сестра, яка вже жила у Новограді-Волинському, забрала її до себе, щоб і мамі було легше, і малій, як-то мовиться, легше вибитися в люди.

А Бог наділив Надійку артистичним талантом, тож після семирічки вона подалася в Самбір на Львівщині, вступила до тамтешнього технікуму підготовки культосвітніх працівників, після закінчення якого в 1959 році тодішній директор Новоград-Волинського будинку культури імені М.Щорса Борис Шарварко, той самий, який стане відомим режисером фестивалів, концертних програм і театральних вистав, народним артистом України, професором, забрав її до себе методистом. Бо вгледів у цій тендітній дівчині непересічне артистичне обдарування, яке було дуже потрібне в його колективі. При будинку культури працював самодіяльний народний театр, на той час уже відомий не лише в Україні, а й у Білорусії та Росії. В його репертуарі були класичні «Запорожець за Дунаєм», «Наталка Полтавка», «Майська ніч» і сучасні: «Ніч і полум’я» М.Зарудного, «Юність батьків» М.Горбатова, «Історія одного кохання» М.Симонова, «Калиновий гай» О.Корнійчука. Акторами театру були муляр і бібліотекарка, медсестра і слюсар, швачка й учитель, сторож, зв’язківець, школярі... Надія Холод влилася в колектив і одразу ж стала однією з провідних актрис самодіяльного театру. І відчувши, що це її покликання, її життя, вирішила стати професіоналом.
— 1960 року, — пригадує чоловік Надії Андріївни — народний артист України Григорій Михайлович Артеменко, — ми разом із Надією вступали до Київського театрального інституту ім. І.Карпенка-Карого. Я ще служив в армії, до демобілізації залишалося три місяці, але оскільки я під час служби активно займався культмасовою роботою, мені дозволили спробувати пройти вступні іспити. І якщо вступлю, — мене достроково демобілізують. А Надія приїхала з Новограда-Волинського, і так сталося, що ми обоє стали студентами. У вересні розпочалося навчання, але Надія в аудиторію не прийшла.

Як потім з’ясувалося, втрутився Борис Шарварко. Річ у тім, що іще навесні у Всеукраїнському огляді-конкурсі самодіяльних театрів новоград-волинці посіли першість за свою виставу «Лісова пісня» за п’єсою Лесі Українки. Нагородою стали гастролі до Москви й виступ на сцені Кремлівського театру саме з «Лісовою піснею», головну роль у якій — Мавки — грала Надія Холод. До такої відповідальної події треба було ретельно готуватися, про заміну головної виконавиці не могло бути й мови. Тоді Шарварко пішов до ректора інституту й домовився надати Надії академвідпустку на рік.

19 березня на сцені Кремлівського театру вранці та ввечері відбулися вистави артистів із Житомирщини. Про цю подію написав всесоюзний журнал «Театр» у статті «Гості з Новограда-Волинського»: «Знайомство з ними відбулося в Кремлі, знайомство радісне, незабутнє. Самодіяльний народний театр Новоград-Волинського будинку культури імені М.Щорса приїхав до Москви. Наші гості цілком завоювали право виступати в Кремлі, недаремно в 1960 році на Всеукраїнському огляді-конкурсі вони посіли перше місце, показавши п’єсу своєї великої землячки Лесі Українки — ту саму п’єсу, яку вони привезли до столиці...».

Аналізуючи гру акторів, журнал писав: «Б.Меленевський справився зі складною роллю Лукаша, зумів створити ліричний образ, уважно прослідковуючи долю свого героя від моменту зародження кохання до Мавки до розкаяння за його зраду. Таким же «прямим попаданням» відзначена й сама Мавка — Н.Холод. Щиро і яскраво грає центральну роль «Лісової пісні» молода актриса».

Тоді ж відгукнулася на виставу новоград-волинців газета «Радянська культура», відзначивши, що «Заслуговують позитивної оцінки роботи ряду виконавців. Це, насамперед, Н.Холод (Мавка), яка володіє хорошими голосовими даними, добре передає віршований текст. Її Мавка — щира, глибока і чиста натура, сповнена внутрішньої краси».

А коли настав вересень, Надія Холод розпочала навчання в театральному інституті. Покохалися, одружилися з Артеменком. Жили в студентському гуртожитку, там же й народився їхній синочок.

— При всьому навантаженні — навчання, сім’я, громадська робота, якою вона весь час була зайнята, — Надія виявляла надзвичайну відповідальність, — каже Григорій Михайлович. — Особливо коли треба було допомогти, заступитися за студентів. Не дивно, що її не просто поважали в інституті, а щиро любили.

Студентами Артеменки були успішними, тож після закінчення інституту розподілили їх в Одесу і Луцьк. Але приїхав Борис Шарварко, який на той час уже був директором Житомирського обласного драматичного театру, і твердо заявив: «Ви потрібні Житомиру». Пішов до ректора інституту, сказав: «Надія — моя вихованка, вона і її чоловік працюватимуть лише в мене». Викликали подружжя, запитали, чи згодні, і на цьому справа була вирішена. Директор пообіцяв їм, що за півтора року сім’я отримає квартиру — і слова дотримав. Талант же молодих митців розквітав від вистави до вистави.

40 років віддала Надія Холод сцені, понад 50 різнопланових ролей зіграла в сотнях спектаклів. Мірандоліна («Мірандоліна» К.Гольдоні), Марина («Гріх і покаяння» І.Карпенка-Карого), Ревекка («Дружина Клода» О.Дюма), Рита Осяніна («А зорі тут тихі...» Б.Васильєва), Мелі («Лисиця і виноград» Г.Фігейредо), Горпина («Майська ніч» М.Старицького), Інгігерда («Ярослав Мудрий» І.Кочерги), Сусідка («Чарівна чоботарка» Ф.Г.Лорки), Степанида («Титарівна» М.Кропивницького за поемою Т.Шевченка), Уляна («Фараони» О.Коломійця), баба Маня («Таке єврейське щастя» за О.Каневським)... Ролі різнопланові, героїні з різних епох і різних соціальних станів. І над кожною актриса не лише працювала, в кожну вживалася.

— Коли Надя отримувала роль, — згадує Григорій Артеменко, — вона не могла спокійно заснути. Весь час радилася зі мною, допитувалась: «А як ти думаєш? А як тут краще? В чому причина, що так сталося?». Вроджена відповідальність змушувала її бути надзвичайно уважною до зауважень режисера. На репетиціях, бувало, двоє акторів, її колег, відпрацьовують із режисером якусь сцену, а вона тут же сидить у залі і всі зауваження режисера записує собі в блокнот, знаючи, що і їй це знадобиться. У своїх же ролях Надія уміла розподіляти сили на всю виставу, щоб вистачило сили й духу до кінця.

Оцю працьовитість актриси, її талант, самовіддачу цінували не лише режисери Житомирського театру, а й запрошувані зі столиці. Бо режисерові легше працювати, якщо має справу з думаючою, глибоко мислячою людиною, котра береться за відповідальну роль.

Головний режисер і постановник театру Наталія Тімошкіна, говорячи про специфіку гри Надії Холод, каже:

— Коли вона виходила на сцену, то зовсім не відчувалося, що це — гра. Вона була настільки органічною, що акторська техніка не впадала в очі. Це було справжнє життя, й актори, які з нею грали, відчували її «натуральність».

Із ким би не заговорити в театрі про Надію Андріївну Холод, усі щонайперше згадують її доброту, душевність, лагідний характер. І при цьому, каже Наталія Тімошкіна, «Вона зуміла чудово створити на сцені жорсткий образ Титарівни, протилежний її власному характеру. А це вимагає надзвичайної майстерності. Те ж саме — із «жорстким» образом Васси Железнової. І тут же — темпераментний образ Лимарихи, здатної перехитрити й «взяти за чуба» самого Голохвастова. А що вже баба Маня із «Такого єврейського щастя», де поєдналося трагічне з комічним, то на цій ролі у виконанні Надії Холод трималася вся вистава. Глядач ішов дивитися саме «бабу Маню», — згадує головний режисер театру.

Високу оцінку й захоплення актрисою можна почути від багатьох, хто її знав, хто з нею працював. Можливо, ще й тому, що театр — це особливий «статут життя», особливий характер. Бажання отримати достойне місце під «театральним сонцем» породжує і суперництво, і неприязнь. Але це — не про Надію Холод. Вона, із 1992 року — заслужена артистка України, виконавиця головних ролей, була надзвичайно щирою й уважною до колег, а особливо — до молоді. А будучи ще й чудовою господинею, нерідко підгодовувала смаколиками колег, — пригадує чоловік Григорій Михайлович.

Вони прожили разом 59 років, а на землі, підрахував Артеменко, — удвох — 167 років. Не кожному таке судилося.

— Цим подружжям, — ділиться Наталія Тімошкіна, — можна пишатися. Воно було і є прикладом для всієї нашої театральної родини. А Надія Андріївна є взірцем актриси, яку ми пам’ятаємо і яка творила історію театру.

...В далекі 60-ті, зовсім юною, зі сцени вона устами Мавки промовляла: «...Я жива, Я буду вічно жити...». Її світлий талант і золоте серце живуть у пам’яті людей.

Погода

Веселим олівцем

Кар19112021

— Пане, а де продають квитки в Україну, про яку ви тут розповідали?

Малюнок Миколи ЛЕВКОВСЬКОГО.

Лінки