Фото з експозиції музею.
Фото з експозиції музею.

Календарна зима вже завершилася. Цього сезону вона подивувала нас великими снігопадами та морозами. Досить цікавими (й навіть повчальними) можуть видатися «зимові» факти з біографії нашого земляка, видатного письменника Володимира Галактіоновича Короленка, 100-ліття з дня смерті якого відзначатиметься цього року.

Сильні морози і снігопади не лякали Володимира Короленка. Фізично добре розвинений, з самого дитинства загартований, він легко витримував мінусову температуру і дуже рідко занедужував. Як відомо, у засланні йому довелося пристосовуватися до суворої природи Півночі. В 1879 році його заслали у Березівські Починки В’ятської губернії (в той час це місце вважалося одним з найбільш суворих за погодними умовами). Там, у хатині Гаврі Бісерова — маленькій, холодній, закопченій сажею — Короленко займався пошиттям шкіряних чобіт. Невдовзі дехто з починківців чи не вперше у житті обзавівся парою чобіт, пошитих майбутнім класиком літератури.

У Слободі Амзі (Якутія) Короленко прожив три роки (з 1881 по 1884). У цей віддалений холодний край його заслали після відмови присягнути новообраному імператору Олександру ІІІ. «Неблагонадійні» поселенці Амги разом вели господарство: орали і засівали землю, обробляли город, тримали кілька коней, випікали хліб... Короленкові довелося призвичаїтися до умов життя північних народів — проживання у юрті, де у вікна замість звичайного скла вставляли лід. Про те, як опалювали таку юрту з льодяними вікнами, письменник описує в оповіданні «Соколинець»:

«Огонь в камельке погас. В юрте стало тепло, как в нагретой печи. Льдины на окнах начали таять, и из этого можно было заключить, что на дворе мороз стал меньше, так как в сильные морозы льдина не тает и с внутренней стороны, как бы ни было тепло в юрте. Ввиду этого мы перестали подбавлять в камелек дрова, и я вышел наружу, чтобы закрыть трубу».

Володимир Короленко не лише через необхідність, а й задля цікавості опанував на засланні працю звичайних селян. Вивчення особливостей їхнього побуту, життя, типів характерів та особливостей стосунків дало йому поштовх до створення цілого циклу творів, які згодом вийшли під назвою «Сибірські нариси та оповідання». Оповідання «Сон Макара», «Убивець», «Соколинець» були написані у Слободі Амзі. Прототипом головного героя твору «Сон Макара» став хазяїн юрти, в якій мешкав Короленко, — Захар Цикунов. Загалом «сибірська тема» у Володимира Короленка широко висвітлена в його творах. Цій темі він приділив найбільше уваги серед письменників того часу.

Після заслання Володимир Короленко оселився з сім’єю у Нижньому Новгороді. Його квартира часто ставала прихистком і місцем зустрічей для тих, хто повертався із заслання. Співчуваючи людям (на місці яких нещодавно був сам), письменник вважав своїм обов’язком допомогти їм влаштуватися, переночувати чи відправитися у інше місто.

До Петербургу письменник переїхав у 1896 році на прохання свого близького друга Миколи Аненського, разом з яким він працював в журналі «Русское богатство». Мешкала родина на 5-тій Рождественській вулиці, навпроти Грецького саду і церкви. Неподалік дому була облаштована ковзанка. Короленко навчив своїх доньок вправно їздити на ковзанах і навіть давав «уроки» іншим.

Після переїзду до Полтави у 1900 році письменник також не втрачав нагоди взимку розважитися разом з дітьми. Для цього у своєму дворі він облаштував велику льодяну гірку і разом з дітьми та племінниками з захопленням спускався на санчатах, разом вони каталися на ковзанці.

У будь-яку пору року Короленко приділяв багато уваги фізичній праці. Вона була для нього відпочинком після напруженої роботи за письмовим столом. Розпилювання дров, топка печей, розчищення доріжок від снігу були його зимовими щоденними обов’язками. Племінниця Марія Лошкарьова згадувала: коли Володимир Короленко почувався погано, він відмовлявся від гарячого чаю і ліків, натомість йшов на двір... колоти дрова! А через певний час, розігрітий, рум’яний і бадьорий, повертався з проханням поїсти, запевняючи усіх, що вже видужав.

 

Погода

Веселим олівцем

Кар07052021

— А що робити? Діти й онуки не їдуть, а садити треба!

Малюнок Миколи ЛЕВКОВСЬКОГО.

Лінки