Ветеран Великої Вітчизняної війни Микола Романович Коваленко народився 7 квітня 1927 року на Дніпропетровщині. Своїх батьків не пам’ятає. Разом із іншими дітьми-сиротами до 1933 року виховувався у Дніпродзержинському дитячому будинку. Під час голоду Миколу віддали на виховання в родину колгоспника Івана Федотовича Завгороднього із села Миронівки.

— Коли розпочалася Велика Вітчизняна війна, я разом із іншими дітьми потрапив до дитячого будинку, що знаходився в селі Красноіванівці, — згадує Микола Романович. — Усіх, хто там виховувався, фашисти силоміць вивезли до Німеччини. Там в одному з сіл довелося тяжко працювати. У квітні 1945 року, коли розпочався наступ радянських військ на Берлін, нас звільнили. За власним бажанням 27 квітня був призваний до лав Червоної армії. У це важко повірити, але вже наступного дня разом зі своїм підрозділом брав участь у бою в районі рейхстага. Був кулеметником. День Перемоги відзначали неподалік столиці Німеччини.

Через рік з’єднання розформували, а особовий склад відправили для подальшого продовження служби в інші частини на територію Радянського Союзу. Після навчання на курсах присвоїли звання «сержант». Так молодшим командиром прослужив до 1951 року.

Вже у Бердичеві, де в одній із військових частин служив Микола Романович Коваленко, йому запропонували навчатися на курсах для отримання офіцерського звання. Там молодший лейтенант познайомився зі студенткою Валентиною, з якого наступного року відзначатимуть 70 років подружнього життя.

— Продовжив службу командиром автомобільного взводу, — розповідає Микола Романович. — Згодом був призначений на посаду помічника заступника командира з’єднання з технічної частини.

У 1963 році Микола Романович Коваленко знову потрапив до Німеччини. Служив у танковому полку на посаді помічника начальника автослужби. У 1970 році був звільнений у запас. У Бердичеві 18 років пропрацював на інженерних посадах на ряді підприємств міста, зокрема автобазі республіканського підпорядкування.

Микола Романович і Валентина Михайлівна пишаються сином і донькою, котрі, закінчивши вищі навчальні заклади, нині працюють за обраними спеціальностями — інженером і лікаркою.

— Дуже вдячний за дітей, постійну турботу та підтримку, створення домашнього затишку своїй дружині, — каже Микола Романович. — Вже майже 70 років минуло, як ми разом, а й сьогодні добре пам’ятаю день нашого знайомства. Було це на ковзанці. Там і зустрів Валентину. Весілля було скромним. Напевно, Господь допоміг нам знайти один одного та прожити стільки у мирі та злагоді.

Валентина Михайлівна розповідає, що завжди відчувала: за чоловіком — як за кам’яною стіною.

— А в чому секрет нашого шлюбу? — перепитує Валентина Михайлівна. — Напевно, у позитивних емоціях, у піклуванні один про одного. Ми ніколи не розлучалися. Завжди — разом.

Фото автора.