Фото автора.
Фото автора.

 

Житомирщина багата на архітектурні пам’ятки — втім, як і кожна область нашої держави. Але поміж багатьох історичних споруд різних епох (палаци, храми, цивільні будівлі тощо) виділяється Свято-Василівський храм у Овручі. Його історія сама по собі є надзвичайно цікавою та унікальною, пов’язаною з долями визначних особистостей. Вирізняє цю будівлю поміж інших і той незвичний факт, що храм цей виявився двічі народженим: спершу — в далекому ХІІ столітті, а потім — у 1911 році, 110 літ тому.

Творіння Петра Милонєга

Стрункі й лаконічні обриси давньоруського храму з темної цегли не можна не помітити, в’їжджаючи у Овруч з півдня. Церква стоїть на пагорбі праворуч траси, понад річкою — і одразу притягує до себе погляд. Близько 830 років тому це місце дуже вдало обрали тодішні зодчі, коли взялися споруджувати в древлянській столиці (якою став Овруч після спалення Іскоростеня у 946 році) церкви на честь святого Василя Великого. За переказами, храм було споруджено близько 1190 року на кошти князя Рюрика Ростиславича. Автором церковної споруди у візантійському стилі був славетний давньоруський зодчий Петро Милонєг. Він працював у різних містах Русі: Києві, Луцьку, Турові, Гродно. Поміж його відомих споруд (окрім храму в Овручі) — собор Апостолів у Білгородці під Києвом, П’ятницька церква в Чернігові, а також підпорна стіна Михайлівського храму Видубецького монастиря.

Василівському храму в Овручі судилася важка доля — вже у 1240 році (лише через півстоліття після побудови) його зруйнували монголо-татари під час Батиєвої навали на Русь. Овручани відбудували церкву, але у 1199 році її знову пошкодили татари під час нападу на місто. А в 1321 році (700 літ тому) Василівська церква фактично вщент була зруйнована військами литовською князя Гедиміна. Відтоді вона понад 500 років стояла в руїнах. До середини ХІХ століття від будівлі залишилися тільки три апсиди та частина північної стіни. Зважаючи на такий плачевний стан перлини давньоруської архітектури, тодішнє керівництво краю стало клопотатися про відновлення церкви. У 1860 році розпочалося збирання пожертв на цю справу, а через чотири роки проект відновлення храму навіть схвалив імператор Олександр ІІ. Проте після обстеження фахівцями руїн храму було вирішено: нову церкву з них відбудувати не вдасться, тож краще залишити все, як є. Все ж було зібрано 13 тисяч рублів пожертв. На ці гроші розчистили від сміття залишки храму, розрівняли місце навколо, руїни обв’язали швелерами, а стіни вкрили залізними відливами. Поруч було побудовано невелику каплицю.

Минуло ще майже півстоліття. Залишки старовинної споруди продовжували руйнуватися під впливом часу. На початку ХХ століття від церкви лишилися тільки рештки східної та північної стін, частина західної, а в землі — уламки південної стіни. Було очевидно, що мине трохи часу — й тут буде лише купа каміння.

Зрештою, у 1904 році було прийнято визначальне для подальшої долі храму рішення Синоду — відновлювати.

Старовинні стіни — у новому храмі

Проект було доручено молодому на той час (але вже відомому й здібному) архітектору Олексію Щусєву. Вже пізніше, в радянський час, він уславився як автор проекту будівлі Мавзолею В.І.Леніна. А на початку ХХ століття Щусєв відзначився дуже цікавими храмовими спорудами в різних містах Російської імперії. Храм в Овручі став особливою його роботою. Адже за задумом архітектора належало органічно й делікатно включити збережені руїни у конструкцію нової церкви, яка мала б максимально точно відтворити обриси зруйнованого старовинного храму.

Впродовж 1904 — 1907 років Щусєв разом з колегами провели колосальні дослідницьку та будівельну роботи. Було детально (по сантиметрах!) обстежено збережені залишки будівлі, проведено археологічні розкопки, здійснено сотні креслень та вимірів. Величезну допомогу архітектору надав архітектор і реставратор Петро Покришкін.

Про те, наскільки філігранною й унікальною була робота, свідчать рядки з доповіді Олексія Щусєва на засіданні археологічної комісії 14 січня 1909 року: «Стіна вежі та південна стіна храму розбиралися у всю їхню довжину поступово, по рядах цегляної кладки. Ряди розраховувалися, вимірювались і наносились на креслення. Камені, вставлені в кладку, занумеровувалися і наносилися на креслення. Потім уже за кресленням і номерами вставлялися в стіну храму при її зведенні. Таким чином із попереднього храму ніщо не було загублене і все точно відтворене в натурі майже до самого верхнього карнизу. Не знайдено було тільки елементи купола. Він провалився, мабуть, усередину церкви і був знищений наступними перебудовами. Тому купол довелося спроектувати тільки на підставі знайдених чотирьох стовпів храму, що визначили його розмір. Висота його припущена згідно із загальною пропорцією всього храму...».

Копіткі відновлювальні роботи тривали понад шість літ і в травні 1911 року були завершені. Завдяки величезним трудам архітекторів, реставраторів, науковців та будівельників церква набула вигляду однокупольного храму з двома вежами, а її збережені руїни було включено в архітектуру нових стін. За цю роботу Олексій Щусєв у 1910 році отримав звання академіка архітектури. А проект відновлення старовинної святині та його успішне втілення у життя фахівці вважали зразковим і найвдалішим на той час у всій Російській імперії. Настінні розписи всередині відновленого храму зробив художник Олександр Блазнов, а фрески в одній з бічних веж намалював видатний живописець Кузьма Петров-Водкін.

Від імператора — панікадило

Відтак 110 років тому старовинний храм в Овручі народився вдруге, набувши фактично первісного вигляду. Ще у процесі спорудження увагу до цього проекту виявляв імператор Микола ІІ. Ця увага вилилася у щедрі пожертви — 10 тисяч карбованців (притому, що загальний кошторис будівництва становив 88 тисяч). За кошти імператора було зроблено іконостас, велике кругле панікадило і лампади. Микола ІІ також виявив бажання особисто бути присутнім на освяченні Василівського храму.

Приїзд імператора в Овруч 3 вересня 1911 року став однією з набільш визначних подій в історії міста. Монарх зі свитою прибув потягом з Києва до Коростеня, звідти автомобільний кортеж рушив до Овруча. По дорозі робилися зупинки у селах (Пашини, Бехи, Ігнатпіль, Потаповичі) — скрізь було збудовано дерев’яні й прикрашені «тріумфальні» арки, народ зустрічав імператора хлібом-сіллю.

В Овручі також було влаштовано урочистий прийом. Упродовж двох кілометрів шляху перед в’їздом до міста стояли делегації, які зустрічали царя: духовенство, чиновники, селяни. А ще — 36 хресних ходів від приходів навколишніх сіл.

По прибуттю в Овруч Микола ІІ з чисельною свитою та гостями прийняв хліб-сіль від керівництва міста та місцевих жителів, пройшов повз вишикувані ряди гімназистів, оглянув парад «потішних» військ. А опісля рушив у новозбудований Василівський собор для участі в урочистому богослужінні. Єпархіальний наглядач церковно-приходських шкіл Волинської губернії Федір Казанський залишив спогади очевидця: «Собор був переповнений богомольцями. Государ стояв біля правої колони попереду. Перед ним з лівого боку до солеї стояли волинські дворяни, а з правого боку й трохи попереду, також ближче до солеї — черниці. За самим

Государем були міністри та почет. Государ Імператор, стоячи в храмі, подавав приклад своїм релігійним настроєм усім присутнім: хрестився щиро, благоговійно, робив поклони в належний час. Його Величність перед початком служби у новоосвяченому соборі сам підпалив панікадило, до якого була прилаштована порохова нитка. Наприкінці Богослужіння владика Антоній вийшов до Государя з образом святого Василя Великого, а матінка ігуменя Павла — з просфорою. Владика сказав проникливу промову. Після промови Государ поцілував ікону, прийняв її від владики, а потім узяв просфору. Оглянувши корпус монастиря і зовнішній вигляд храму, під крики учнів «ура!», Государ удостоїв тривалої розмови Високопреосвященнійшого владику Антонія і під захоплені вигуки народу відбув з Овруча, подякувавши владиці за сердечну та урочисту зустріч і проводи».

Згадкою про цю непересічну подію лишилися кілька фотографій, які нині можна знайти в мережі Інтернет. Досить цікавою є й кінохроніка, кадри якої закарбували приїзд імператора Миколи ІІ до Овруча та його участь в освяченні Василівського храму. Цей трихвилинний сюжет зберігся у Російському державному архіві кінофотодокументів під номером 12854. В Інтернеті є копія цієї кінохроніки. Її можна знайти на каналі «Ютуб», увівши у пошуковий рядок ключові слова «Николай ІІ, Овруч, 1911». Між іншим, це — найдавніша відома кінозйомка нашого краю.

...Василівський храм і сьогодні стоїть на пагорбі при в’їзді до Овруча. Його стіни (а точніше — вмонтовані у них давні руїни) зберігають подих сивої давнини, пам’ять про епоху Київської Русі й талант зодчого Петра Милонєга. Повсталий мов Фенікс із попелу, храм пам’ятає свої друге народження у 1911 році, пам’ятає Олексія Щусєва та імператора Миколу ІІ. Нині Василівська церква є відкритою для усіх богомольців і туристів.

Тож багато з тих, хто буває в Овручі, намагаються побувати там, зайти всередину, оглянути розписи, побачити збережене царське панікадило і помолитися у тихій напівтемряві під склепінням цього унікального храму.

Фото автора.