Фото авторки.
Фото авторки.

 

Тоді незахищені й ненавчені спеціально люди кинулись на боротьбу з радіацією. То були дні самопожертви, дні страху, горя, смертей, які вразили весь світ.

Досвіду та навичок боротьби з радіаційним лихом ліквідатори набували вже там, у Чорнобилі, жертвуючи власним здоров’ям.

Одним із тих, хто став на захист людей у ті дні був ліквідатор аварії на ЧАЕС другої категорії, нині — слюсар ТОВ «МалинЕнергоінвест» 58-річний Аркадій Іванович Комаренко. Тоді 23-річний водій самоскида, котрий працював на ВАТ «Малинське АТП-11845», як і решта його колег, отримав наказ завозити асфальт у чорнобильську зону. Поблизу с.Копачів Іванківського району, за чотири кілометри від АЕС, вимощували «подушку» з піску, а водії з Малинського АТП-11845 підвозили асфальт.

— Нам тоді сказали просто: «Сталися аварія і велика пожежа. Потрібно допомогти!». Слова «ні» тоді в нас не існувало, — пригадує ліквідатор. — Ми толком нічого й не знали, однак здогадувалися, що справа небезпечна. Коли ми їхали колоною, нам неофіційно порадили: «Можете випити по 50-100 грамів горілки... Для дезінфекції». Перший раз я в зорні ЧАЕС побував 11 травня 1986 року. Тоді, зовсім поруч із реактором, відчував першіння в горлі, боліла голова... Другий раз у Чорнобиль потрапив уже через військкомат, перебував там із лютого по червень 1987 року. Тоді нас направили на ліквідацію наслідків аварії. Були хлопці, кого відправляли й на реактор... Вражало там усе: рудий ліс, зруйнована інфраструктура, брак людей... Поруч із нами були також хлопці з різних куточків колишнього Радянського Союзу. Харчували непогано, давали навіть червону ікру. Місцеві жителі також допомагали, чим могли.

— Я мовчки виконував усе, що доручали, пізніше не гнався за оформленням собі груп, високих категорій, бо вважаю це великою аморальністю, — сказав пан Аркадій. — Нині отримую 2900 гривень пенсії. Маю ще 204 гривні надбавки на так зване «чисте» харчування. 50 відсотків знижка на оплату за використані електроенергію, воду, газ. А ще — безкоштовний проїзд у громадському транспорті, але я ніколи цією пільгою не користуюсь. Ще нам виділяють путівки на оздоровлення до «Денишів», Трускавця, санаторію на Київщині, але я також цим не користуюсь. Мені найкраще — вдома, з рідними та близькими. Маю кохану дружину Марину Петрівну, двох синів — Максима та Артема, котрі з родинами проживають у Харкові та Малині. Маю ще двох братів.

У вільний від роботи час «пропадаю» у своїй невеличкій столярній майстерні. Над виробами з дерева «чаклую» давно. Це заняття перейняв від свого батька Івана Петровича, котрий полюбляв цю нелегку справу. Своїми руками виготовив лазню, багато різних речей змайстрував своїми руками.

Нині підтримую зв’язки зі своїми колегами-водіями, з якими був у Чорнобилі: Миколою Музиченком, Миколою Стецкевичем, Віктором Воловнем, Геннадієм Грегулем.

— Про нас зараз згадують лише двічі на рік, — зітхає ліквідатор. — Змінюються президенти, депутати, а ставлення до нас, ліквідаторів, — незмінне. Дуже хотілося, щоб нарешті ми відчули справжні увагу й турботу.
Чорнобиль — це слово знає весь світ. Чорнобиль — це мука і трагедія, це подвиг і безсмертя, це наш біль. Тож пам’ятаймо про тих, хто мужньо став на захист країни, хто приборкував «мирний атом».