Фото авторки.
Ігор Соболевський на пасіці. Фото авторки.

 

Із головою громадської організації «Бджолярі Радомишльщини», заслуженим працівником сільського господарства України, почесним пасічником, 62-річним Ігорем Костянтиновичем Соболевським мене познайомив заслужений працівник сфери послуг Володимир Юрійович Мілієнко з Малина.

— Цей чоловік — дійсно знавець бджолярської справи. Бджоляр із діда-прадіда, в нього є чого повчитись молоді. Таких відданих цій непростій і копіткій справі нині дуже мало, — сказав В.Мілієнко.
Проживає бджоляр за шість кілометрів від Радомишля, у с.Глухів-2. «Костянтиновича» добре знають односельчани, має авторитет і повагу серед них.

— Родом я з Радомишля, тут проживали й мої батьки та дідусь. 28 років свого життя я віддав роботі на машинобудівному заводі у Радомишлі. Обіймав посади електрослюсаря, терміста, комерційного директора. Коли завод було визнано банкрутом у 1997-1998 роках, продовжив свій трудовий шлях у Торговому домі, а перед виходом на пенсію десять років трудився на посаді заступника начальника з водних ресурсів Радомишльського міжрайонного управління водного господарства, — розповів Ігор Соболевський.

— Від кого перейняли захоплення бджільництвом?

— Поруч із нами проживав мій дідусь Семен. Він мав дуже нелегку життєву долю: воював у Фінську війну, пройшов Велику Вітчизняну... А в 1955 році його завербували на Донбас, де він аж до 1972 року працював шахтарем. Коли він повернувся звідти додому, зайнявся бжджолами. Тримав сотню вуликів. Я був майже завжди біля нього з юних років. Уважно дивився, допомагав, запитував, цікавився... А коли в дідуся вже не стало сил доглядати за пасікою, він розділив її своїм двом синам. Вони не мали бажання продовжувати справу батька, й продали пасіку.

З того часу й перейняв естафету бджолярства. Мені це подобається, хоча сьогодні це дуже непросто. Нині на 40 сотках утримую 110 бджолосімей. Окрім породи українська степова не визнаю більше жодної. Колись матки купував у Києві, в Інституті бджільництва. До них звик, знаю, як за ними слід доглядати.

— Бачу, місцина у вас тут — ніби з казки...

— Так. За радянських часів тут, де нині в мене розташована пасіка, сходились землі трьох колгоспів. Тож нині ця місцина — справжній рай, прекрасне джерело для медозбору й запилення. Адже поруч у лісі ростуть ожина, малина, липа, акація. Землі засівають троє аграріїв. Цього року, приміром, мої бджілки запилювали 300-гектарну площу соняшника. За правилами з вулика слід платити від 500 до 800 гривень за «випас» бджіл, але вони ж роблять корисну справу й землекористувачам, тому в нас у цьому питанні — повне взаєморозуміння. Нікуди більше я не вивожу бджіл. Бо відомо, що один гектар гречки вистачає лише на три вулики.

— Маєте якийсь особливий секрет тримання бджіл?

— Бджоли — це такі комахи, які не люблять лежнів. Тому мій робочий день починається раненько й завершується близько 21-ої. Увесь цей час я «пропадаю» на пасіці. Метикую, аналізую, щось лагоджу, збираю, інколи ловлю рій тощо.

— Багато меду збираєте за сезон?

— Медозбір буває різним. Останнім часом він знижується. Що напише «небесна канцелярія», за те й потрібно дякувати. Приміром, у 1996 році з вулика я збирав 180 кілограмів меду. А чотири роки тому мені вдалося накачати від 90 до 110 кілограмів меду з вулика. Нинішнього ж року медовий «улов» — від 20 до 55 кілограмів.

— Вулики майструєте й ремонтуєте самі?

— Раніше, коли мав більше вільного часу й сил, справлявся, звісно, сам. А нині наші всі пасічники Радомишля і району звичайні вулики й багатокорпусні, рамки, корпуси замовляють у столяра із «золотими» руками, котрий проживає у с.Кичкирях, Юрія Володимировича Максименка. Він і меблі виготовляє, і в місцевій церкві багато чого зробив своїми руками...

— Чи займаєтесь апітерапією?

— Я передплачую журнал «Пасіка». Якось у ньому прочитав статтю одного з пасічників про те, що його дружина після роботи на городі скаржилась на часті й гострі болі в спині. Повертаючись одного разу із «фазенди», вона притулилась до стінки вулика на певний час і біль зник... Тож вісім років тому я змайстрував і собі такий будиночок. Моїй дружині він помічний від перепадів артеріального тиску. А я постійно в ньому в літній період відпочиваю.

— Чи маєте змогу обмінюватись досвідом із колегами в області?

— Так. У Житомирі діє клуб професійних пасічників Житомирщини, який очолює професор Олександр Євстафійович Галатюк. До коронавірусної епідемії ми збирались щокварталу, а нині — рідше. Тут дуже цікаво почути думки науковців, практиків, висловити власні судження, ідеї.

Я працюю сам для себе і отримую від цього неабияке задоволення та користь для здоров’я. Бо, як казав ще мій дідусь: «Будеш працювати, то й мед прийде до хати», — зазначив на завершення Ігор Костянтинович.

Погода

Веселим олівцем

Брати наші менші

Боати15092017

І для кізоньки сплели віночок.

Фото Світлани СОБОЛЕВСЬКОЇ. м. Житомир.

Лінки