Нашому багаторічному автору, кандидату історичних наук, доценту Миколі Володимировичу Кордону минає 75 років. Дивлячись на цього завжди бадьорого й привітного чоловіка, одразу й не подумаєш, що все життя він віддав науці, педагогічній праці. Та він і сам малим хлопчиною-пастушком із села Гадзинки про це не думав, коли, пасучи корів, зачитувався «Кобзарем» і «Тихим Доном», чи коли перелопачував усю сільську бібліотеку. Після закінчення семирічки батьки відправили сина продовжувати навчання в Житомир. Найняли Миколці куток, будучи певними, він і без їхнього нагляду не байдикуватиме.

І не помилилися, тим більше, що, як пригадує Микола Володимирович, у нього були чудові вчителі.

— Іще в Гадзинці в нас був директор школи, який викладав історію, Валентин Мусійович Лівшиць. У Житомирі такий же чудовий історик — Іван Феодосійович Лісовий. Це від них я перейняв любов до історії, захопився нею й мені було не до якихось там пустощів, бо багато часу віддавав опануванню улюбленого предмета. А вже класний керівник, випускник Київського держуніверситету імені Т.Г.Шевченка Іван Лаврінович Дмитрук розповів мені про цей навчальний заклад і порадив після закінчення школи вступати саме туди.

Проте потрапити до столичного вузу сільському хлопцеві було не так легко. З першого разу «зрізався», але — не відступив. Пішов працювати різноробочим у колгосп, відпрацював два роки і з третьої спроби все ж став студентом найпрестижнішого університету України, звичайно ж, історичного факультету.

На третьому курсі, коли треба було визначатися зі спеціалізацією, Микола Володимирович обрав «Історію України».

— Ви не відчували якогось дискомфорту тоді, та й у всі наступні роки за радянських часів, коли вивчали й викладали цей предмет? — запитую в науковця з огляду на сьогоднішні теревені окремих «дослідників» щодо «гоніння», «замовчування», «перекручування» фахівців з історії України.

— Усе залежало і залежить від людей. В університеті в мене були професійні, віддані науці викладачі. Нам розповідали і про М.Грушевського, й про Українську революцію, й про радянсько-німецький договір — про те, чого не було в підручниках, але що ми повинні були знати, аби розуміти, що, коли і як відбувалося. Вони навчали нас керуватися у своїх висновках не політикою, а історичною правдою. Тож я із задоволенням працював над дипломною роботою на тему «Ради селянських депутатів і аграрний рух на півдні України в 1917 — на початку 1918 років».

На подив багатьох Микола Кордон, хоч мав можливість вибору, після закінчення університету поїхав учителем у сільську глибинку. З Києва — поїздом до Фастова, потім — електричкою до станції, з якої пішки добрався в село Мохначки Попільнянського району. Працювати зі школярами довелося недовго, всього один рік: призвали в армію. «Добре, що служити довелося недалеко, в Озерному, — згадує Микола Володимирович, — то мене уже із частини відпустили, щоб прийняв учнівські іспити. А після завершення служби так само довелося ще три місяці допрацювати в школі, бо знову ж якраз були екзамени».

У серпні того ж, 1970-го, року Микола Кордон вступив до аспірантури. Спеціалізуючись з історії України, захистив кандидатську дисертацію. Подальший понад 40-річний трудовий шлях просвітника й науковця пов’язаний з рідною Житомирщиною.

Рух просвітництва зародився в Україні й на Житомирщині ще в ХІХ столітті. В радянські часи, хоч із відповідним ідеологічним забарвленням, він набрав надзвичайного розмаху під егідою Всесоюзного товариства «Знання». Микола Кордон працював референтом в обласному товаристві «Знання».

— У містах і районах, у найвіддаленіших селах, у трудових колективах лектори товариства читали лекції, проводили тематичні зустрічі з найрізноманітніших проблем: науки, освіти, культури і мистецтва, науково-технічного прогресу, питань здоров’я й здорового способу життя, — розповідає М.Кордон. — Я ж, звичайно, читав лекції з історії України, нашого краю. Це була надзвичайно цікава робота. Бувало зайдеш до сільського клубу, а там — яблуку ніде впасти — потяг до знань, до спілкування в людей був дуже великий.

Пізніше розпочалася суто педагогічна й наукова робота: в культосвітньому училищі, технологічному університеті, а з 2003-го року — в Житомирському державному університеті ім. Івана Франка, де протягом 11 років був завідувачем кафедри історії України. Лекції, семінари, конференції, наукове керівництво аспірантами стало повсякденною улюбленою роботою. А ще — написання особисто й у співавторстві підручників і книг, яких у доробку науковця — п’ять, дві з яких — у співавторстві. Популярністю серед студентів від Острога до Харкова, від Львова до Полтави користується підручник М.В.Кордона «Українська та зарубіжна культура», в якому розкриваються етапи культурного розвитку від первісної людини до наших днів на Європейському континенті, в українському його сегменті від Київської Русі й до нашого часу. Він витримав чотири видання, одне з яких — на електронних носіях. Завдяки наявності в Інтернеті, його використовують і за межами України, зокрема, в недільних школах.

На початку 2003 року тодішній проректор із наукової роботи університету Петро Романюк запропонував завідувачу кафедри розробити курс «Європейська інтеграція України». Тоді відбулася цікава розмова:

— А чому маю робити саме я? — запитав Кордон.

— Тому що в назві курсу є Україна, а сам процес інтеграції увійде в історію держави, — відповів проректор.

І Микола Володимирович узявся за роботу: розробив навчальний курс і навчальний посібник «Європейська та євроатлантична інтеграція», що витримав чотири видання, в тому числі електронне. Про наукову цінність діяльності Кордона свідчить те, що в книгах, статтях і дисертаціях українських авторів є понад сто посилань на його праці.

І в роки своєї педагогічної та наукової діяльності, й нині, перебуваючи на заслуженому відпочинку, Микола Володимирович не знав і по-справжньому не знає відпочинку. Бо закладена й утверджена ще в юності любов до популяризації знань залишилася назавжди. Він постійно виступає з грунтовними, наповненими унікальними фактами, статтями на сторінках «Житомирщини», є частим гостем радіо- й телеефірів.

І ще одне захоплення цього невгамовного чоловіка тримає «в тонусі» й додає енергії та задоволення. Це — шахи. Ними Микола Володимирович займається 62 роки. Призер обласних спартакіад, майстер проведення сеансів одночасної гри, власник бібліотеки шахової літератури з понад 80 книг... Все це, мабуть, і не дивно, адже народився він 20 липня — у Міжнародний день шахів.

Залишається додати, що ювіляр має чимало відзнак за самовіддану багаторічну працю: «Відмінник освіти України» та «За наукові дослідження», почесні грамоти облдержадміністрації та обласної ради, багато інших. Він удостоєний нагрудних знаків «Заслужений працівник Житомирського державного університету імені Івана Франка» і «Слава ЖДУ імені Івана Франка». Та все ж головна нагорода педагога, науковця, просвітянина — це вдячність його колишніх учнів, студентів, усіх, із ким він ділився своїми знаннями, мудрістю, щирим серцем, адже є справжнім знавцем і захисником історії України.

З ювілеєм Вас, Миколо Володимировичу! Найкращі Вам побажання від колективу редакції газети «Житомирщина» зі сподіваннями та подальшу плідну співпрацю!

Брати наші менші

Брати08122017

 

Хазяїн кудись поїхав — і так довго його немає...

Фото Сергія ЛИПКА.

Лінки