Степан ЖИДКИХ. Фото автора
Степан ЖИДКИХ. Фото автора

Шукаючи «героїв нашого часу», ми часто не помічаємо, що вони поруч живуть і працюють, спілкуються з нами і ніби нічого й не роблять такого особливого. А може, ми дивимося не в той бік?

Сьогоднішня розповідь — про дивовижну людину, зовсім незрячу і дуже позитивну — директора підприємства об’єднання громадян «Коростенське УВП УТОС» Степана Степановича Жидких. Нещодавно йому присвоєно звання «Почесний громадянин міста Коростеня».

Він — оптиміст по життю. Зараз багато людей, які мають здорові руки, ноги, очі, — стогнуть від проблем, а ця людина, маючи одну з найважчих вад здоров’я, показує приклад стійкості й незламності, не пасує перед труднощами. У нього — багато друзів, його поважають колеги, близькі та рідні за невтомний оптимізм і завжди бадьорий настрій. З ним часто радяться, бо він дуже розумні поради дає.

Степан Степанович Жидких декілька скликань був депутатом обласної ради. Нині він — член президії Центрального правління УТОС, член комітету Європейської комісії з питань доступності для сліпих, був делегатом чотирьох всесвітніх асамблей сліпих та п’яти з’їздів Європейського союзу сліпих. Європейці, до речі, до цього часу не розуміють, чому в нас незрячі працюють, та ще й на таких важких виробництвах. У них держава дбає про незрячих на такому рівні, щоб незрячі лише спілкувалися за інтересами, лікувалися, відпочивали і, по можливості, подорожували. У нас незрячі через свої мізерні статки шукають будь­яку роботу та ще й сплачують податки. Але вони не ремствують і не жаліються вголос як інші, вони більш терплячі та довірливі.

З героєм нашої розповіді зустрічаємося у його робочому кабінеті.

— Мені дуже подобається одне прислів’я: «Справжня Батьківщина — не там, де ти народився, а звідки не хочеться виїздити». Я — не корінний коростенець, але вважаю, що моя справжня Батьківщина — це місто Коростень, — розпочинає розмову Степан Степанович. — Так склалася доля, що в цьому році мені виповнюється 70, половину із яких я прожив і пропрацював у Коростені, тобто рівно півжиття. Навіть не помітив, як «прошелестіло» тут 35 років. Вже й не пам’ятаю, чому тоді погодився їхати працювати із Чернігова у Коростень. Були, мабуть, якісь романтика і молодечий запал. Тоді ще не думалося про умови праці, про оклади, про комфорт. Тільки­но приступив до роботи, а через рік — аварія на Чорнобильській АЕС. Чимало коростенців у той час стали виїздити з міста на так звані чисті території. Ми в УТОСі теж хвилювалися і шукали свої варіанти, опитування зробили на підприємстві, довго дискутували, зважували «за» і «проти». Врешті­решт колективом вирішили залишитися тут і працювати. Я свій вибір теж зробив, підтримав рішення колективу.

— А коли ви відчули себе справжнім коростенцем? — цікавлюся у Степана Степановича.

— Такої точної дати не існує. Мабуть, з перших місяців свого перебування. Тому для мене ця відзнака — «Почесний громадянин Коростеня» є найвищою, бо за нею — довіра тисяч людей, хоча в мене є чимало відзнак і нагород державного рівня. І тепер мене це ще більше зобов’язує працювати тут, допомагати людям і місту.

— Ви побували в багатьох країнах і навіть на інших континентах. Там також існують УТОСи?

— У кожній країні є свої законодавчі норми вирішення соціальних проблем. У європейців, наприклад, рівень соціального захисту людей з інвалідністю у рази вищий. Тому там проблема працевлаштування, скажімо, незрячих — десь на останньому місці. Звичайно, ці люди мають більше спілкуватися, жити в соціумі, але не обов’язково працювати. Там діють інші правила і підходи. У Німеччині, наприклад, якщо об’єднання людей з інвалідністю працюють і допускають збитки, то вони відразу «покриваються» державою. У нас УТОСи, які працюють, мають ще й податки заплатити, хоча деякі пільги існують і в нас.

— У цьому році Коростенський УТОС буде як і раніше працювати?

— Ми вже працюємо, хоча у січні було багато вихідних. Освоїли випуск 7 нових виробів для Коростенського заводу ЗБШ. Торік для нашого партнера ми поставили приблизно на 17 мільйонів гривень продукції для подальшої комплектації залізобетонних шпал. До того ж, ми єдині на Україні випускаємо електричні автовимикачі (АП­50), трифазні з електромагнітним тепловим захистом (від 1,6 до 63 А). Окрім цього випускаємо меблеві цвяхи, прищіпки, розподільчі коробки, литі форми, преси, гідропреси і т. п.
Утримуємо, як і раніше, базу відпочинку, будинок культури і спортзал, де працюють бібліотека для незрячих, самодіяльні колективи і спортивні секції. Але, треба казати відверто, чимало обсягів виробництва та спортивно­художніх надбань за останні 5 років ми втратили. Чи є в цьому лише провина УТОСу? Питання спірне.

— А як адаптовані незрячі у Коростені до місцевих соціальних, побутових умов? Чи не відчувають у чомусь дискримінації?

— Переконаний, що ми — повноцінні жителі цього міста; у нас тут — свій невеликий мікрорайон, своє підприємство і своя розгалужена соціальна інфраструктура. А дискримінація — в єдиному, в низькому рівні соціального захисту з боку держави. Я особисто спілкуюся із депутатами міської ради, з міським головою, керівниками багатьох коростенських підприємств, є заступником голови ради директорів міста. Мені комфортно жити і працювати у цьому стародавньому місті. Мабуть, саме завдяки Коростеню вдалося реалізувати себе як керівник. Це — найкраще для мене місто, — запевнив Степан Степанович.
Треба розуміти, що Коростенське УВП УТОС — одне з найбільших підприємств такого типу на Україні, тому що в Коростені проживають чимало незрячих, більше, ніж у Житомирі. Коростенці, до речі, добре про це знають і намагаються зробити життя незрячих більш адаптованим і комфортним, виходячи із можливостей, звичайно.

— У 1985 році Степан Степанович приїхав на роботу до Коростеня і тоді ж ми з ним познайомилися, — пригадує Коростенський міський голова Володимир Москаленко. — Дуже енергійний та ініціативний, таким він є і тепер, незважаючи на роки і дуже важку інвалідність. З того часу він очолює міський УТОС. Це — велике підприємство, де тоді трудилися більше тисячі працівників, переважна більшість яких — незрячі. Воно і зараз входить до десятки потужних виробництв міста. Вражає те, що в місті, на жаль, зупинилися такі виробничі гіганти, як Коростенський фарфоровий завод, «Хіммаш», машинобудівний завод, де працювали здорові люди і менеджмент, а Коростенський УТОС до цього часу тримається на плаву. Зрозуміло, що виробничі обсяги вже не ті, що 35 років тому. Дивно, але саме незрячі працівники найкраще пристосувалися до ринкових умов. Значною мірою завдячуючи неабиякому бізнес­таланту, якщо можна так сказати, директора УТОСу Степана Жидких. Але ж там — не тільки виробництво, а й різнопланова соціальна сфера. Нині на балансі Коростенського УТОСу перебувають відомчий будинок культури, великий спортивний комплекс, база відпочинку і т. п.

Тривалий час діяли народний хор, десятки самодіяльних гуртків, спортивних секцій. Із Коростенського УТОСу вийшло багато відомих і заслужених митців, паралімпійців. Зараз у них фінансові можливості зменшились, але вони не перестали підтримувати власну соціальну сферу.

Сьогодні вже, мабуть, мало хто пам’ятає, але «утосівці» раніше будували навіть власне житло для незрячих. Знесли старі будинки і звели декілька власних: п’ятиповерховий, дев’ятиповерховий і гуртожиток сімейного типу. Нині в це навіть віриться важко.

А коли ми сформували раду керівників провідних підприємств міста, то Степан Жидких був одним із її фундаторів. І його невдовзі обрали заступником голови цієї ради.

Він — дуже досвідчений керівник, інтелектуал і невгамовний оптиміст, який живе і працює на позитиві. Дивує його завжди вдалий жарт і почуття гумору, з ним приємно працювати, спілкуватись і відпочивати. І це — людина, яка вже багато років нічого не бачить.

До речі, він має величезний обсяг знань і практичного досвіду. Степан Степанович закінчив економічний факультет Харківського університету, деякий час працював у органах статистики, керівником великих підприємств (до переїзду в Коростень). У «буремні» 90­ті роки він чітко зорієнтувався у вирі бурхливого, тоді ще «напівдикого» ринку і втримав підприємство від банкрутства та розрухи.
Коростенський УТОС — не лише велике, але й складне, багатопрофільне підприємство. Там є верстати з обробки металу, окремі лінії з виробництва електрообладнання, агрегати з обробки пластика і дерева. Треба було готувати професійні кадри, кістяк яких — слабо зрячі або незрячі. І треба було працювати з постачальниками, партнерами по збуту продукції. Деяким із них навіть не говорили, що той чи інший виріб зробили люди із вадами зору.

Вони й сьогодні працюють, хоча в значно менших обсягах. Взаємовигідні ділові стосунки склалися в «утосівців» із Коростенським заводом ЗБШ. Ця співпраця налагодилась і завдяки підтримці ради директорів міста.

Ця кооперація двох великих підприємств тепер вигідна всім: насамперед, їм самим і, звичайно, місту. Там працюють коростенці, отримують зарплату і сплачують податки в бюджет. Тим більше, що заводи знаходяться майже поруч і логістичні витрати у них — мінімальні. Вони вже 10 років спільно співпрацюють і довели «Укрзалізниці», що УВП Коростенський УТОС — надійний і відповідальний партнер. Зрозуміло, що Коростенська міська рада, виходячи із можливостей, також надає допомогу міському громадському об’єднанню незрячих громадян.

— Почесний громадянин міста Коростеня — це високий моральний стимул. А чи передбачає цей статус якісь матеріальні вигоди? — запитую у Володимира Москаленка.

— У нас є Положення про статус цієї категорії почесних громадян, але воно не передбачає якихось вагомих матеріальних заохочень, адже переважна більшість — це люди самодостатні й забезпечені. А містянам треба було б пояснювати, чому, наприклад, колишній директор заводу має якісь доплати з бюджету чи пільги при сплаті комунальних платежів. Тому депутати Коростенської міської ради вирішили більше акцентувати увагу на моральних стимулах цього звання, адже йдеться про приклад самовідданого служіння громаді та місту і «затьмарювати» його якимись матеріальними благами не захотіли.

Всі кандидати на звання «Почесний громадянин міста Коростеня» проходять не лише ретельний відбір, але й громадські обговорення. А фінальну крапку ставлять на сесії міської ради, таємним голосуванням, депутати. Хочу зазначити, що за кандидатуру Степана Степановича Жидких проголосували всі депутати Коростенської міської ради. Ми дорожимо цим статусом, відповідаємо, так би мовити, перед містом, державою і людьми, адже це — дійсно заслужені люди, відомі в Коростені, в області й в Україні, — завершує розмову Володимир Москаленко

 

Брати наші менші

Брати0611

У черзі за молочком.

Фотоусмішка Валентини ПАРХОМЧУК. с. Фасова Хорошівського району.

Лінки