Микола Весельський (стоїть перший зліва) та Віктор Лук’ящено (стоїть третій зліва) на станції «Академік Вернадський» у складі ХХ експедиції (2015 — 2016 рр.). Фото uac.gov.ua.
Микола Весельський (стоїть перший зліва) та Віктор Лук’ящено (стоїть третій зліва) на станції «Академік Вернадський» у складі ХХ експедиції (2015 — 2016 рр.). Фото uac.gov.ua.

 

200 років тому мешканцям Землі стало достеменно відомо про існування шостого континенту — Антарктиди. Часом її офіційного відкриття вважається січень 1820 року, коли берегів Антарктиди досягли російські кораблі «Восток» та «Мирный» під командуванням мореплавців Фадея Беллінсгаузена та Михайла Лазарєва. З тих часів безлюдні льодові території на самісінькому півдні Землі стали об’єктом детального вивчення.

Відлік української присутності в Антарктиді можна рахувати з 1995 року — саме тоді нашій крані було передано британську станцію «Фарадей», яка отримала нову назву — «Академік Вернадський». А вже наступного, 1996 року, в експедицію вирушила перша група наших вчених. Відтоді ротації відбуваються щороку. Як працюється та живеться українським науковцям на станції? Про це розповідають наші земляки, яким не раз довелося там побувати: Віктор Лук’ященко (він тривалий час служив у селищі Городок Радомишльського району, був учасником шести(!) антарктичних експедицій, а нині мешкає в селі Іванівці біля обласного центру) та житомирянин Микола Весельський (знаний у країні вчений-орнітолог, учасник трьох антарктичних експедицій, а в 2018 — 2019 роках — керівник Житомирського обласного краєзнавчого музею). До 200-річчя відкриття Антарктиди у Музеї історії Бердичева відкрилася виставка фотографій Миколи Францовича, зроблених ним в експедиціях. А житомиряни мали змогу побачити цю виставку в травні минулого року.

Відбір — мов у космос

— Як можна потрапити на роботу в Антарктиду?

В.Лук’ященко:

— Команда зимівників (саме так ми себе називаємо) складається з дванадцяти чоловік. Половина з них — це суто науковці: геофізики, біологи та метеорологи. Цих людей відправляють на станцію відповідні наукові інститути. Враховуються фаховість, стаж роботи та наукові досягнення. Інші п’ятеро — це допоміжний персонал. Від їх роботи залежить комфорт та безпека функціонування станції. Це — системний адміністратор, лікар, моторист, механік та кухар.

Таких людей ми шукаємо по всій Україні. Зазвичай даємо відповідне оголошення на сайті Національного антарктичного центру. А для однієї з минулорічних експедицій довго не могли підібрати лікаря та моториста. Тоді я мусив звернутися на біржу праці, подав відповідні вакансії. Після цього по кожній спеціальності до нас звернулися по 40-50 охочих! Тож змогли вибрати потрібні кандидатури.

— Багато хто з учасників попередніх експедицій потім потрапляє до складу нових зимівок. Невже така нелегка робота затягує?

— Не в тому справа. Просто дуже важливо їхати в Антарктиду з тими, кого ти вже бачив у ділі. Та й суто психологічно це добре згуртовує команду. Тож серед моїх колег не раз були ті, хто раніше вже зимував зі мною в Антарктиді.
До слова, відбір у групу зимівників — завжди дуже серйозний. Адже ми — мов космонавти на орбіті. Чому? Бо працюємо в обмеженому просторі та у невеликому колективі. І так — цілий рік! Тож враховується психологічний стан не лише кандидатів, а навіть їхніх родичів. Пригадую, кілька років тому затвердили кандидатуру лікаря в нашу команду. Аж раптом проти цієї поїздки стіною стала... його теща! Почала скандалити та бідкатися — мовляв, «куди це він їде?!», «лишає дітей, руйнує родину!». І в результаті лікар відмовився заради спокою в сім’ї. А ми мусили шукати нову кандидатуру.

— На станції працюють лише чоловіки?

— Так. Щоправда, один раз представниць прекрасної статі таки включили до команди. Четверо жінок брали участь в експедиції 1997 — 1998 років. Це був своєрідний експеримент, але він, на жаль, не увінчався успіхом. Жінкам виявилося надзвичайно складно ужитися у колективі. Причому, не з чоловіками, в своїй жіночій компанії. Виникали конфлікти, стресові ситуації, сварки, непорозуміння. Тож відтоді експедиції (до минулого року) були суто чоловічими за складом. Поміж нас — люди різного віку. Приміром, в одній з експедицій наймолодшим був 23-річний науковий співробітник. А найстаршим тоді виявився я сам — зустрів на антарктичній станції 60-річний ювілей. Загалом же за 23 роки участі України в антарктичних програмах на льодовому континенті побували понад 200 наших земляків. Як на 45-мільйонну країну — це дуже мало. Тож у цьому нас дійсно можна порівняти з космонавтами!

Детальніше читайте у газеті "Житомирщина" за 24 січня 2020

 

Брати наші менші

Брати 06102017

«Осідлав» тата.

Фото Оксани ЖОВАНИК. м. Житомир.

Лінки