Фото автора.
Фото автора.

Село Любовичі Малинського району зустріло рясним цвітінням абрикосів, спокоєм та чистим повітрям.

Однією з тих, кому довелося пройти через біду війни, була 93-річна жителька Любовичів, ветеран праці, інвалід другої групи Великої Вітчизняної війни Софія Дорофіївна Остапенко.

— Народилась я в багатодітній родині, де підростало п’ятеро дітей, — розповіла бабуся. — Нелегко було жити всім нам. Пам’ятаю, що кожного дня дуже хотілося їсти. У голодні роки єдиною годувальницею нашої сім’ї була корівка Зірочка. Із братами й сестрами рятувались листям липи, бурячками; також збирали жолуді, гриби, ловили рибу... До війни встигла закінчити чотири класи місцевої школи. Пішла трудитися вихователем у дитячий садок при колгоспі. Його відвідували 80 діток. Більше 12 років довелось працювати ланковою в колгоспі, збирати щедрі врожаї хмелю...

— 20-річною дівчиною потрапила на фронт, — продовжила бабуся. Мені, як зенітниці, часто доводилось стояти на посту, бачити чимало горя.

На грудях жінки-ветерана виблискують ордени Великої Вітчизняної війни та «За мужність», більше десятка медалей.

Незважаючи на нелегку життєву дорогу, Софія Дорофіївна раніше тримала чимале господарство, обробляла город. Нині зимує в доньки в столиці, а на весну й літо приїжджає в село.

— Мені все тут настільки рідне й своє, що тягне до Любовичів постійно, адже тут народилася, виросли діти, працювала, — пояснює бабуся.

Проводжаючи мене до хвіртки, вона зітхає: «Жити зараз можна, але єдине, чого бажаємо ми всі — це якнайшвидшого закінчення війни на Сході України, адже ми всі так хочемо миру й спокою на рідній землі».

Брати наші менші

Брати0611

У черзі за молочком.

Фотоусмішка Валентини ПАРХОМЧУК. с. Фасова Хорошівського району.

Лінки