Новоріччя — це справді родинне свято, що збирає найрідніших і найближчих. Оглядаєшся на прожите: яким воно було? Під якою зорею зійшла твоя доля?

— Мені, певно, пощастило, — збирається з думками відомий на Житомирщині поет і журналіст, просвітянин, лауреат багатьох літературних премій, член національних спілок журналістів та письменників України, автор більше 20 поетичних і прозових книг Василь Федорович Сташук. — Моя зоря засвітилася у невеликому с. Савлуках, що на Малинщині, 1 січня 1944 року. І вже пізніше, осмислюючи себе і своє життя, я написав:

В ту ніч, коли довкруг
гули гармати,
Й разив свинець солдатів
без жалю,
Я в світ прийшов, щоб голосно
сказати
Своє сердечне й радісне —
«люблю».

Першим, хто прийшов на родини, як розповідала мати, був дід по батьковій лінії Васильок, котрий прожив многотрудне життя: понад сто років топтався у постолах. Оскільки дід справляв у селі службу Божу як дяк, він мене благословив і підказав наймення. Мовляв, на порозі — Василеві дні, тож не годиться нехтувати Божим промислом.

— Василю Федоровичу, відтоді минуло 75 років. Який із них Вам особливо запам’ятався?

— Я — в такому віці, що часто перегортаю подумки сторінки свого життя. Мені довелося рости без батька, котрий хоч і прийшов з війни, але рано помер. Довелося всього зазнати. Я ще в школу не ходив, а вже випасав колгоспних телят, яких доглядала ненька. Мати копають картоплю на домашньому городі, а я стою серед поля і плачу — телята, що були вже вищими від мене — у шкоді. Хіба таке забудеш? Нелегко було таким як я. Але я дякую долі за все, що мені судилося. Інакше не було б моїх віршів, власне, не було б і мене з моїми принципами й світобаченням, з якими живу.

— Коли й про що Ви почали писати?

— У 8-му класі я написав вірш «Вечір у селі», який надрукували у Народицькій районній газеті. Я тоді уявляв себе майже класиком. Першим вчителем і поезії, й життя для мене був геній української землі — Тарас Шевченко. Десь у 6-7 класах я вже напам’ять знав його поему «Причинна», без проблем цитував і уривки з поеми «Гайдамаки».

Саме у Шевченка я вчився і вчуся бути українцем, не гнутися і не ховатися за чужі плечі.

Десь у 60-ті роки відбулась реорганізація районів, і с. Великі Кліщі відійшло до Малина. І я не забарився з візитом до редакції газети, де мене прийняв у свої дружні обійми Микола Олександрович Зіневич. Він зі мною не панькався, але його слово було для мене отією свічею, що виводить на дорогу. Микола Олександрович і порадив мені вернутися зі своїми віршами до обласної газети, що тоді називалася «Радянська Житомирщина». Там мої вірші «під крило» підхопив відомий в Україні поет Михайло Данилович Клименко, котрий з часом і рекомендував мене до Спілки письменників України.

— Знаю, що Вам довелося вдосталь скуштувати й фізичної праці?

— Вмію тримати в руках косу, кельму, ходити за плугом, водити машину... Після школи працював шляховиком, потім — на будовах столиці. Тоді ж познайомився з автором «Чорнобривців» Миколою Сингаївським. З його легкої руки мої поезії друкувалися в тодішній міжобласній газеті «Молода гвардія», що номінувала мене як лауреата молодіжного конкурсу «Дорогами ровесників».

Відвідував літературну студію, яку вів відомий український поет і літературознавець А.Кацнельсон. Тоді ж довелося познайомитись і спілкуватись із Л.Вишеславським, Б.Олійником, В.Забаштанським, В.Скуратівським, знайомство з яким переросло в багаторічну дружбу, якою дорожитиму, скільки буду жити на землі.

— А яка доля занесла Вас до Брусилова?

— Переселенська. У 91-му році для компактного переселення жителів Народицького району утворили Брусилівський район. Мене, як колишнього працівника народицької газети, запросили організувати брусилівську районку. Починав, як кажуть, «з нуля». Не було ні журналістів, ні приміщення, ні паперу, ні житла. Зрештою сформував колектив редакції газети, яку ми назвали «Відродження». І я сьогодні можу з гордістю сказати, що це була одна з кращих районок в області, удостоєна Почесної грамоти Української Ради Миру за підписом її голови Олеся Гончара, з яким пізніше у мене також склалися дружні стосунки.

— У Брусилові Ви стали лауреатом всеукраїнських премій імені І.Огієнка та В.Юхимовича, обласних — імені М.Клименка, В.Земляка, Л.Українки та Б.Тена...

— Я ніколи не бігав за преміями. Я працював. Разом із відомим українським письменником і моїм старшим побратимом Олексієм Опанасюком відкрили знакову для України постать нашого славного земляка Івана Огієнка. Тоді я сформував і очолив першу в Україні районну організацію Всеукраїнського товариства імені І.І.Огієнка, пізніше — районну «Просвіту» імені Тараса Шевченка.

Я немало доклав зусиль, щоб у Брусилові був музей імені І.І.Огієнка. Немало нервів треба було зіпсувати й собі, і місцевим чиновникам, щоб у райцентрі переселенців з’явилися майдан і пам’ятник видатному церковному й громадському діячу, нашому земляку.

— Зараз Ви проживаєте в Малині, не шкодуєте за Брусиловом?

— У такому віці вже треба бути ближче до дітей. А в Малині проживають дві доньки, багато друзів, знайомих, однодумців і колег по красному письменству. Адже звідси я починався як поет і громадський активіст. Я — вдома. І я гордий від того, що не так давно, з нагоди 150-річчя з часу заснування, мої однодумці довірили очолити в місті «Просвіту». Думаю, що не підведу.

Вітаю читачів і прихильників вашої газети з Новоріччям та Різдвом Христовим. Нехай Новий рік буде кращим, аніж минулий. А ще хочу побажати всім, хто читає, хто думає — голоду. Голоду до книжки, голоду до пісні, голоду до Божої молитви.

Погода

Веселим олівцем

Брати наші менші

Брати0611

У черзі за молочком.

Фотоусмішка Валентини ПАРХОМЧУК. с. Фасова Хорошівського району.

Лінки