Тамара Одинцова з матір’ю Надією Степанівною.
Тамара Одинцова з матір’ю Надією Степанівною.

Готель «Житомир», де живуть переселенці з окупованих Донецької та Луганської областей, знаходиться в самому центрі міста. Відведені їм кімнати знайти легко: в коридорі одне біля одного — дитячі візочки, велосипеди, прихилені до стіни ляльки та шкільні ранці. Інакше не можна: в кімнатах, де живуть цілими родинами, місця мало...

І хто би міг подумати, що таке станеться?

Тамара Євгенівна Одинцова разом із прикутою до ліжка 92-літньою матір’ю живуть на 8-му поверсі. В родинах, що в сусідніх кімнатах, — 15 дітей — від кількамісячного віку до старших класів. Але поки діти в дитсадках та в школі, а їхні батьки — на роботі (на роботу влаштувалися всі), — можна згадати минуле...

Народилася Тамара в містечку Семенівці на Чернігівщині. Після школи закінчила музично-педагогічне училище в Дніпропетровську, потім — педінститут у Слов’янську Донецької області. На роботу її направили у Горлівку. Там виросли її діти — син і донька. Там поховала чоловіка, котрий помер від серцевого нападу. Туди забрала й маму, коли та вже не змогла ходити.

Сама ж 16 років працювала вихователькою в дитячому садку, 20 років була завідуючою дитсадком, рік — інспектором у справах неповнолітніх в одному з райвиконкомів Горлівки. Два скликання була депутатом Горлівської міської ради.

На її очах Горлівка росла і розвивалася. Гуркотіли вагонетки — цілодобово вивозили із шахт вугілля; димів потужний хімічний комбінат «Стирол», зростали нові житлові квартали. В Горлівці було 360 тисяч населення, активно працювали 11 шахт, діяли 90 шкіл та 154 дитсадки.

Донбас був за Україну. В перші роки становлення незалежності, — згадує Тамара Євгенівна, — шахтарі по кілька місяців не отримували зарплати, але роботу не покидали. Вихователі, няньки дитсадочків збирали овочі на своїх дачах і везли на кухні дитсадків, щоб було чим нагодувати дітей. Вистояли, витримали.

І раптом — війна. Під постійними обстрілами стало тяжко жити. Снаряди влучали і в школи, і в лікарні, й у житлові будинки. Влучали і в двори та сквери, де гралися діти, а на лавках сиділи старенькі. Шахти були затоплені, місто поруйноване, дитсадки закриті.

Від обстрілів люди ховалися в підвалах. Тамара цього зробити не могла, бо — лежача мама. Тож коли сказали, що бажаючі можуть виїхати на мирну територію, — прив’язала маму простирадлом собі до спини і потягла сходами на перший поверх. З речей змогла взяти тільки документи й найнеобхідніше — все інше залишила в квартирі. Вклала маму в наймане авто — лежачу в автобусі не помістити — і поїхали слідом за десятками автобусів.

Що то була за поїздка — і досі страшно згадати: блокпости, обстріли, переправи через річки на понтонах — мости всі поруйновані й розбиті... Так доїхали до поїзда, а потім — до Києва.

В Києві затрималися недовго — Одинцову з матір’ю направили на Житомирщину. Перша зупинка була в Коростишеві, де переселенців приймав будинок відпочинку.

— Вам краще поїхати десь в інше місце, — відразу попередили господарі. — В нас кімнати великі, в одну заселяємо дві-три сім’ї. З лежачою матір’ю тут буде незручно...

Далі був будинок для престарілих в Іванівці під Житомиром. Ніби й усе добре. Але часом для хворої мами то ліки якісь раптово потрібні, то якась дієта. А магазин — далеко, аптека — далеко...

— Тож я дуже вдячна Житомирському міському голові Сергію Івановичу Сухомлину за те, що посприяв, щоб ми переїхали в Житомир, — говорить Тамара Євгенівна. — Хай Бог йому за добро віддячить сторицею...

Отак і живуть тепер тихо й спокійно — вже не перший рік — на восьмому поверсі готелю «Житомир».

Щасливі, що вдалося купити маленьку мікрохвильову піч, бо раніше, щоб підігріти мамі суп, потрібно було наливати кип’яток у велику миску і ставити туди чашку з супом.

Щасливі, що є холодильник — хоч у коридорі стоїть, один на всі переселенські родини — але є.

Щасливі, що сусіди з кімнати навпроти змогли придбати маленьку пральну машину, бо в них п’ятеро дітей — і дозволяють нею користуватися. Тож можна випрати і постіль, і мамині халати.

Переселенці вдячні і волонтерам, і просто добрим людям, котрі допомагають продуктами, одягом, медикаментами. Все це дуже і дуже важливо.

Тамара Євгенівна з мамою живуть на свої скромні пенсії. Тільки на ліки для Тамари Євгенівни доводиться витрачати до півтори тисячі гривень щомісяця. Адже вона — інвалід другої групи: має хворе серце, тиск, захворювання суглобів, втрачає зір. Не кажучи вже про маму.

До всього цього вже звикли. Переселенців із готелю «Житомир» нині хвилює ось що: їх уже попередили, що невдовзі вони мають переїхати до якогось гуртожитку на Крошні. Але кажуть, що там є проблеми з опаленням і водою. Як тоді там жити? Як дітям залишати школи, дитсадки, до яких вони вже звикли?

За час проживання тут, а це вже 4 роки, Житомир став рідним переселенцям з Донбасу. Вони приїхали сюди не тільки тому, що тікали від обстрілів — вони вірять в Україну. Вони сподіваються на підтримку Житомирської міської ради.

Може, влада зрозуміє їх — і переселення не буде? Ці люди й так уже багато в житті втратили, їм так хочеться стабільності й спокою...

Погода

Веселим олівцем

Кар14122018

— І не соромно вам при сторонніх кохатися?!

Малюнок Миколи ЛЕВКОВСЬКОГО.

Брати наші менші

Брати0611

У черзі за молочком.

Фотоусмішка Валентини ПАРХОМЧУК. с. Фасова Хорошівського району.

Лінки