Валентина Пономарьова і Юрій Гагарін, 1960­ті роки.
Валентина Пономарьова і Юрій Гагарін, 1960­ті роки.

16 червня — визначна дата в історії космонавтики. І для «космічного» Житомира — теж. 55 років тому, в червні 1963 року, наш земляк Сергій Корольов вперше в історії планети відправив у космічний політ жінку. Першою космонавткою світу стала Валентина Терешкова. Її обрали з­поміж п’ятьох кандидаток, які завзято готувалися до польоту. Але одна стала відомою на весь світ, а імена інших чотирьох мовби забулися. Одна з дублерів Терешкової — 84­річна Валентина Леонідівна Пономарьова. Вона пройшла повний цикл підготовки до космічного польоту і мала всі шанси полетіти в космос. Але доля всміхнулася Терешковій…

Валентина Леонідівна нині мешкає в Москві. Все своє життя вона присвятила вивченню космосу, хоч самій і не довелося злітати. Кілька років тому Валентина Пономарьова приїздила до Житомира. Автор цих рядків мав змогу побесідувати з нею. Напередодні 55­річчя першого польоту жінки в космос пропонуємо читачам спогади дублерки Терешкової про те, як це було.

— Валентино Леонідівно, яким був ваш шлях у загін космонавтів?

— До загону я потрапила з Інституту прикладної математики, де директором був Мстислав Келдиш. Наш інститут розробляв космічну техніку. В інституті всі були в курсі про те, що робиться у космонавтиці, тож знали, що буде набір у жіночу групу. А оскільки я в цей час займалася авіаційним спортом і була єдиною в інституті спортсменкою­льотчицею, то мені й запропонували спробувати свої сили у наборі до першої жіночої групи космонавтів. Нині це смішно згадувати, але я взяла аркуш паперу і написала заяву на ім’я Келдиша. Я тоді була старшим лаборантом, а Келдиш — президентом Академії наук СРСР. Написала коротко: «Хочу в космос!». Келдиш мене викликав і запитав: «А чому вам подобається літати?». Це питання мене здивувало. Кажу: «Не знаю…». А він — у відповідь: «Правильно, це знати неможливо». Так само і Корольов мене питав. На цю тему ми багато міркували. Для нас, космонавтів, Корольов був дуже близькою людиною, найголовнішою в житті. Його слово було незаперечним. Якщо Корольов сказав — це закон.

— А яким він вам запам’ятався — Корольов?

— Моє спілкування з Корольовим було не таким активним — якихось півтора року, що тривали до моменту польоту. Загалом він дуже тісно спілкувався з першими космонавтами. Щодня збирав їх, вони сідали і розмовляли — про життя, про майбутні польоти. На Гагаріна Корольов одразу поклав око. Так всі вважали у центрі підготовки. Ці дві людини були близькі по духу. Сергій Павлович дуже відчувавав свою колосальну відповідальність за життя першого космонавта, за його роботу і поведінку. Це було питання №1 — безпека космонавта, його повернення на Землю. А крім цього, з розмов було відчутно — Корольов дуже хотів полетіти сам! Така була у нього мрія. Хоч він і розумів, що вона лишиться нездійсненною.

— Чи важко було пройти відбір у групу жінок-­космонавтів?

— Дуже важко! Загалом у відборі брали участь кілька сотень молодих жінок. Щодня претенденток ставало менше — «відсівали» за станом здоров’я. Проте я успішно пройшла всі етапи. Зрештою, в останній день у госпіталь приїхала велика комісія. Був там і Юрій Гагарін, тоді я вперше його побачила. Стали радитися, бесідували подовгу з нами — з тими, хто лишився. Мені потім казали, що Гагарін спершу був проти моєї кандидатури, бо я була заміжня та мала чотирирічну дитину. Гагарін казав, що космос — справа нова, незвідана і небезпечна. І неприпустимо ризикувати в цій справі життям матері. Але мене все­таки прийняли — завдяки рекомендації «шефа», Мстислава Келдиша. Наш перший жіночий загін складався з п’яти льотчиць: Валентина Терешкова, Ірина Соловйова, Жанна Йоркіна, Тетяна Кузнецова і я.

Валентина Пономарьова в Житомирі, 2013 рік.
Валентина Пономарьова в Житомирі, 2013 рік.

— А чи робилися під час тренувань якісь послаблення? Все-­таки жінка є жінка…

— Що ви! Жодних пільг чи послаблень не було. Всі випробування ми проходили нарівні з чоловіками. Найскладнішим, пригадую, було тренування в умовах невагомості. Адже за всю історію людства ніхто ніколи з нею не стикався. Все решта (навантаження, шумові та світлові ефекти) людям є з чим порівняти. А невагомість була загадкою. В ті часи моделювати невагомість можна було єдиним способом — у польоті літака по параболічній траєкторії. Ми літали на невагомість на винищувачі МіГ­15 — за один політ літак встигав зробити три­чотири «гірки», на кожній з них стан невагомості тривав близько 40 секунд. Але що можна встигнути за сорок секунд?! Завдання були нескладні: на одній «гірці» — написати ім’я, прізвище, дату. Це для того, щоби виявити порушення координації рухів у невагомості. На іншій «гірці» ми пробували їсти «космічну їжу» з тюбиків. На третій — перевіряли якість передачі мови: треба було сказати по рації задану фразу. Якихось піднесених почуттів, що мені обіцяли перед польотом, я не відчувала, але було дуже цікаво спостерігати, як предмети у кабіні літака плавали!

— І ось настав час польоту — червень 1963 року. А полетіти мала лише одна з вас…

— Хоча всі ми п’ятеро були у рівних умовах, але незадовго перед польотом дізналися про таємницю — «нагорі» вибрали Терешкову. Хоча це ще не було офіційним рішенням. А згодом відбулося засідання урядової комісії. Пригадую, ми всі п’ятеро у формі молодших лейтенантів сидимо в кімнаті під стіночкою. А за столом з червоним сукном — Корольов, Келдиш, Каманін, інше начальство. І нам оголошують рішення: летить Терешкова, перший дублер — Соловйова, другий — я.

Це був дуже драматичний момент, попри те, що всі вже це знали. Здавалося — це повний крах, руйнувалася мрія, життя втрачало сенс. Корольов підійшов і чомусь запитав саме у мене: «Тобі шкода, що не полетиш у космос?». Ледь стримуючи сльози, я різко відповіла: «Так, Сергій Павлович, мені дуже образливо!». А він глянув пильно і відповів: «Ну й правильно, мені було б теж образливо». А вже потім, на космодромі, перед стартом Терешкової, він звернувся до нас, дублерок, і каже: «Не засмучуйтеся, не переживайте. Будуть інші жіночі старти — більш важливі, цікаві. Тож ви ще полетите».

Я продовжувала готуватися, хоча вже без особливого ентузіазму. Але в 1965 році знову з’явилася надія. Тоді стало помітним наше технічне відставання від США і його вирішили «прикрити» ідеологічним кроком. Задумали груповий жіночий політ. Він повинен був мати небачену доти тривалість — 15 діб! Я мала бути командиром екіпажу, а Ірина Соловйова готувалася вийти у відкритий космос. Рішення про такий політ прийняла державна комісія, але ще треба було отримати дозвіл ЦК КПРС. Та в січні 1966­го раптово помер Сергій Корольов, і за кілька місяців ідею жіночого польоту тихо поховали. Я лишалася в загоні космонавтів до 1969 року, а потім перейшла в науково­дослідний інститут, який займався вивченням космічних польотів. Так завершилася моя кар’єра космонавтки. А загалом у СРСР лише дві жінки злітали у космос. А в США — вже понад 40.

— Чи спілкуєтеся ви нині з жінками, які готувалися до того польоту у 1963 році?

— Щодо Терешкової — то до польоту ми були дуже дружні. Адже жили разом у профілакторії, займалися підготовкою. А після польоту ми Валю не бачили кілька місяців — вона потрапила до рук медиків, потім їздила з візитами по всьому світу. Опісля Терешкова разом з Кузнецовою і Йоркіною вступили в Академію імені Жуковського, згодом до них Ірина Соловйова приєдналася. А я вже мала авіаційну і технічну освіти, тож вступила в ад’юнктуру. Тож далі наші долі вже не так міцно були пов’язані.

Зараз я спілкуюся переважно з Соловйовою — по телефону. Ми всі вже — бабці, зі своїми старечими проблемами. Це вже не та молода компанія, яка була в Зоряному містечку, коли всі жили разом. Але та підготовка, яку ми тоді отримали, дала мені неабиякі міць, сили на багато років.

Додати коментар

Захисний код
Оновити

Погода

Веселим олівцем

Брати наші менші

Брати2010

«Щось на вушко розкажу...».

Фото надіслала Надія ШЕВКО (м. Житомир).

Лінки