Валентина Пономарьова і Юрій Гагарін, 1960­ті роки.
Валентина Пономарьова і Юрій Гагарін, 1960­ті роки.

16 червня — визначна дата в історії космонавтики. І для «космічного» Житомира — теж. 55 років тому, в червні 1963 року, наш земляк Сергій Корольов вперше в історії планети відправив у космічний політ жінку. Першою космонавткою світу стала Валентина Терешкова. Її обрали з­поміж п’ятьох кандидаток, які завзято готувалися до польоту. Але одна стала відомою на весь світ, а імена інших чотирьох мовби забулися. Одна з дублерів Терешкової — 84­річна Валентина Леонідівна Пономарьова. Вона пройшла повний цикл підготовки до космічного польоту і мала всі шанси полетіти в космос. Але доля всміхнулася Терешковій…

Валентина Леонідівна нині мешкає в Москві. Все своє життя вона присвятила вивченню космосу, хоч самій і не довелося злітати. Кілька років тому Валентина Пономарьова приїздила до Житомира. Автор цих рядків мав змогу побесідувати з нею. Напередодні 55­річчя першого польоту жінки в космос пропонуємо читачам спогади дублерки Терешкової про те, як це було.

— Валентино Леонідівно, яким був ваш шлях у загін космонавтів?

— До загону я потрапила з Інституту прикладної математики, де директором був Мстислав Келдиш. Наш інститут розробляв космічну техніку. В інституті всі були в курсі про те, що робиться у космонавтиці, тож знали, що буде набір у жіночу групу. А оскільки я в цей час займалася авіаційним спортом і була єдиною в інституті спортсменкою­льотчицею, то мені й запропонували спробувати свої сили у наборі до першої жіночої групи космонавтів. Нині це смішно згадувати, але я взяла аркуш паперу і написала заяву на ім’я Келдиша. Я тоді була старшим лаборантом, а Келдиш — президентом Академії наук СРСР. Написала коротко: «Хочу в космос!». Келдиш мене викликав і запитав: «А чому вам подобається літати?». Це питання мене здивувало. Кажу: «Не знаю…». А він — у відповідь: «Правильно, це знати неможливо». Так само і Корольов мене питав. На цю тему ми багато міркували. Для нас, космонавтів, Корольов був дуже близькою людиною, найголовнішою в житті. Його слово було незаперечним. Якщо Корольов сказав — це закон.

— А яким він вам запам’ятався — Корольов?

— Моє спілкування з Корольовим було не таким активним — якихось півтора року, що тривали до моменту польоту. Загалом він дуже тісно спілкувався з першими космонавтами. Щодня збирав їх, вони сідали і розмовляли — про життя, про майбутні польоти. На Гагаріна Корольов одразу поклав око. Так всі вважали у центрі підготовки. Ці дві людини були близькі по духу. Сергій Павлович дуже відчувавав свою колосальну відповідальність за життя першого космонавта, за його роботу і поведінку. Це було питання №1 — безпека космонавта, його повернення на Землю. А крім цього, з розмов було відчутно — Корольов дуже хотів полетіти сам! Така була у нього мрія. Хоч він і розумів, що вона лишиться нездійсненною.

— Чи важко було пройти відбір у групу жінок-­космонавтів?

— Дуже важко! Загалом у відборі брали участь кілька сотень молодих жінок. Щодня претенденток ставало менше — «відсівали» за станом здоров’я. Проте я успішно пройшла всі етапи. Зрештою, в останній день у госпіталь приїхала велика комісія. Був там і Юрій Гагарін, тоді я вперше його побачила. Стали радитися, бесідували подовгу з нами — з тими, хто лишився. Мені потім казали, що Гагарін спершу був проти моєї кандидатури, бо я була заміжня та мала чотирирічну дитину. Гагарін казав, що космос — справа нова, незвідана і небезпечна. І неприпустимо ризикувати в цій справі життям матері. Але мене все­таки прийняли — завдяки рекомендації «шефа», Мстислава Келдиша. Наш перший жіночий загін складався з п’яти льотчиць: Валентина Терешкова, Ірина Соловйова, Жанна Йоркіна, Тетяна Кузнецова і я.

Валентина Пономарьова в Житомирі, 2013 рік.
Валентина Пономарьова в Житомирі, 2013 рік.

— А чи робилися під час тренувань якісь послаблення? Все-­таки жінка є жінка…

— Що ви! Жодних пільг чи послаблень не було. Всі випробування ми проходили нарівні з чоловіками. Найскладнішим, пригадую, було тренування в умовах невагомості. Адже за всю історію людства ніхто ніколи з нею не стикався. Все решта (навантаження, шумові та світлові ефекти) людям є з чим порівняти. А невагомість була загадкою. В ті часи моделювати невагомість можна було єдиним способом — у польоті літака по параболічній траєкторії. Ми літали на невагомість на винищувачі МіГ­15 — за один політ літак встигав зробити три­чотири «гірки», на кожній з них стан невагомості тривав близько 40 секунд. Але що можна встигнути за сорок секунд?! Завдання були нескладні: на одній «гірці» — написати ім’я, прізвище, дату. Це для того, щоби виявити порушення координації рухів у невагомості. На іншій «гірці» ми пробували їсти «космічну їжу» з тюбиків. На третій — перевіряли якість передачі мови: треба було сказати по рації задану фразу. Якихось піднесених почуттів, що мені обіцяли перед польотом, я не відчувала, але було дуже цікаво спостерігати, як предмети у кабіні літака плавали!

— І ось настав час польоту — червень 1963 року. А полетіти мала лише одна з вас…

— Хоча всі ми п’ятеро були у рівних умовах, але незадовго перед польотом дізналися про таємницю — «нагорі» вибрали Терешкову. Хоча це ще не було офіційним рішенням. А згодом відбулося засідання урядової комісії. Пригадую, ми всі п’ятеро у формі молодших лейтенантів сидимо в кімнаті під стіночкою. А за столом з червоним сукном — Корольов, Келдиш, Каманін, інше начальство. І нам оголошують рішення: летить Терешкова, перший дублер — Соловйова, другий — я.

Це був дуже драматичний момент, попри те, що всі вже це знали. Здавалося — це повний крах, руйнувалася мрія, життя втрачало сенс. Корольов підійшов і чомусь запитав саме у мене: «Тобі шкода, що не полетиш у космос?». Ледь стримуючи сльози, я різко відповіла: «Так, Сергій Павлович, мені дуже образливо!». А він глянув пильно і відповів: «Ну й правильно, мені було б теж образливо». А вже потім, на космодромі, перед стартом Терешкової, він звернувся до нас, дублерок, і каже: «Не засмучуйтеся, не переживайте. Будуть інші жіночі старти — більш важливі, цікаві. Тож ви ще полетите».

Я продовжувала готуватися, хоча вже без особливого ентузіазму. Але в 1965 році знову з’явилася надія. Тоді стало помітним наше технічне відставання від США і його вирішили «прикрити» ідеологічним кроком. Задумали груповий жіночий політ. Він повинен був мати небачену доти тривалість — 15 діб! Я мала бути командиром екіпажу, а Ірина Соловйова готувалася вийти у відкритий космос. Рішення про такий політ прийняла державна комісія, але ще треба було отримати дозвіл ЦК КПРС. Та в січні 1966­го раптово помер Сергій Корольов, і за кілька місяців ідею жіночого польоту тихо поховали. Я лишалася в загоні космонавтів до 1969 року, а потім перейшла в науково­дослідний інститут, який займався вивченням космічних польотів. Так завершилася моя кар’єра космонавтки. А загалом у СРСР лише дві жінки злітали у космос. А в США — вже понад 40.

— Чи спілкуєтеся ви нині з жінками, які готувалися до того польоту у 1963 році?

— Щодо Терешкової — то до польоту ми були дуже дружні. Адже жили разом у профілакторії, займалися підготовкою. А після польоту ми Валю не бачили кілька місяців — вона потрапила до рук медиків, потім їздила з візитами по всьому світу. Опісля Терешкова разом з Кузнецовою і Йоркіною вступили в Академію імені Жуковського, згодом до них Ірина Соловйова приєдналася. А я вже мала авіаційну і технічну освіти, тож вступила в ад’юнктуру. Тож далі наші долі вже не так міцно були пов’язані.

Зараз я спілкуюся переважно з Соловйовою — по телефону. Ми всі вже — бабці, зі своїми старечими проблемами. Це вже не та молода компанія, яка була в Зоряному містечку, коли всі жили разом. Але та підготовка, яку ми тоді отримали, дала мені неабиякі міць, сили на багато років.

Погода

Веселим олівцем

Кар02112018

— Ти куди? А як же кохання з першого погляду?— Взагалі-то я погано бачу…

Малюнок Миколи ЛЕВКОВСЬКОГО.

Брати наші менші

Брати0611

У черзі за молочком.

Фотоусмішка Валентини ПАРХОМЧУК. с. Фасова Хорошівського району.

Лінки