Були часи, коли він був втіленням сили дикого звіра, жив за тими ж правилами, що й звір — наївний та жорстокий. Багато хто зі світових борців мріяли поборотися з ним та отримати титул переможця Ізота Руденка — поліського велетня-важковаговика, який на сьогодні зостається не лише легендою, але й реліквією світового спорту.

Ізот Руденко народився селі Кропивні (колишнє село Роботище) на Житомирщині у звичайній сільській сім’ї, де всі були середнього зросту. Проте він, на диво усім, з віком досяг неймовірного зросту — двохсот тридцяти чотирьох сантиметрів. Величезний зріст одразу зробив його знаменитим.

Поведінка його була дещо дивною. Він був мовчазним, мало з ким спілкувався. Як людину незвичайної сили, його наймали на роботу, де потрібні були четверо-п’ятеро чоловіків для підняття або перенесення будь-яких важких предметів — на будівництві, у лісі на вантаженні колод. Для демонстрації сили він міг підняти коня і перенести куди завгодно, звеселяючи юрбу глядачів. Все, що на ньому було — одяг, взуття, — виготовлялось окремо за його зростом.

Він не раз ходив пішки із Новограда до Корця — по сіль. І ніс звідти мішок солі додому. А це майже сорок кілометрів. Проте він того мішка навіть не відчував. А опісля став влаштовувати атракціон у міському парку. Лягав на спину, йому на груди клали широкий дерев’яний щит. І по цьому щиту чоловіка переїжджала пожежна машина. А йому — хоч би що.

В повнолітньому віці Ізот пішов з дому в пошуках заробітку. Саме тоді він уперше потрапив до київського цирку. Тоді, ще стоячи у натовпі глядачів, він побачив як за духовим оркестром прямували циркові борці — могутні люди із гордовитими поглядами. Вони були професіоналами найвищого класу. Здебільшого це було, звісно, шоу. Однак задля заманювання глядача необхідно було піднести той продукт, що демонструвався на арені.
Ізот довго спостерігав за виступами борців і зрештою прийняв виклик. Щодня він виходив на арену і клав на лопатки багатьох професіоналів — грубо, жорстоко, ламаючи суперників своєю ведмежою силою. Присмак перемоги зачарував його і молодий Ізот рушив світом разом із бродячим цирком.

У цирковій боротьбі були свої закони. Перш за все — це імітація двобою і каскади відпрацьованих прийомів. Господар цирку заздалегідь визначав переможця. Серед борців була жорстока конкуренція. Переможець заробляв значно більше грошей. Точилися суперечки, сварки, що не обминули й Руденка. Предметом їх було безсумнівне лідерство — хто ж таки сильніший за інших? На кого грати? І саме ця внутрішня боротьба, внутрішній чемпіонат — вони були надто жорстокі. Була досить обмежена кількість прийомів, проте їх доводилось виконувати вкрай віртуозно. Можна було уявити, як можна було відпрацьовувати прийоми лише на тулубі, шиї та руках, і це — на розвинутій фізично людині. Яка ж мала бути досконалість, щоб фізично сильну людину, котра володіє певними прийомами, обіграти, враховуючи такі доволі серйозні обмеження.

В цій грі поліський борець не приймав законів конкуренції. Він не відчував страху й жалості. Дивовижна сила наділила його любов’ю глядачів, скандальною славою і вже диктувала свої правила поведінки. В той час серед професійних борців кращим міг стати лише найжорстокіший. І ним став Ізот Руденко — непередбачуваний, феноменально сильний і довірливий. Також серед його номерів були: підняття дуже важких предметів; залізний лом тридцяти п’яти міліметрів у діаметрі згинав у пружину; стоп’ятиміліметровим цвяхом пробивав сорокаміліметрову дошку.

Після своїх виступів богатир часто виходив до людей і роздавав зароблені гроші публіці.

На жаль, гастролювати йому довелось недовго. На піку циркової слави Ізот раптом повернувся у рідне село. А незабаром і помер. За однією з легенд, його нібито отруїла в ресторані дружина одного з силачів, помстившись за поразку чоловіка. Інші кажуть, що він помер від тифу, а ще інші — що від голоду. Дата його смерті припадає якраз на 1933 рік, коли по всій Україні людей мільйонами викошував голодомор. Помер Ізот в один день з батьком. Батька поховали, а тіло Ізота забрали до Київського медичного інституту (зараз — Національний медичний університет імені О.О.Богомольця).

Своєї родини і нащадків у Ізота не лишилося. Але земляки не забули його. Ще й досі в селі оповідають бувальщини та легенди про поліського богатиря. Вирішивши увічнити пам’ять свого земляка, жителі села знайшли меценатів, які зголосилися допомогти у встановленні пам’ятника саме такого розміру. Пам’ятник було встановлено у 2017 році в центрі села Кропивні, край старовинної дороги, яка веде на Київ. Саме нею пішов колись поліський велетень у пошуках нового життя і тепер наче повернувся та навіки віків застиг у камені.

Сьогодні, проходячи коридорами кафедри описової та клінічної анатомії Національного медичного університету імені О.О.Богомольця, не можна не зупинитися біля однієї з багатьох вітрин, що вирізняється серед інших своїми величезними розмірами. Тут вже багато років поспіль височіє кремезний скелет нашого славетного земляка, поліського богатиря Ізота Сафроновича Руденка.

Люди, подібні до Ізота Руденка, складають історію, яку необхідно знати, бо це є пам’ять про тих, хто жив, хто творив те, що назавжди закарбовується в історичних літописах рідного краю. Ми повинні пам’ятати таких людей з пошаною. І саме така пошана повинна бути мірою виховання сучасного покоління.

Олександр МАЛІКОВ,
кандидат медичних наук, доцент кафедри описової та клінічної анатомії НМУ ім. О.О.Богомольця.