— Любочка стояла і дивилася на себе в дзеркало.

— Як швидко збігає життя. Хоч і перевалило вже за п’ятдесят, але відображення в дзеркалі ще радує око, — роздумувала вона. — Шкода таку красу, отож можна ще спробувати жіночого щастя та ощасливити чиюсь самотність.
Підвернулася оказія зустрітися з підходящим товариством, і після веселого заходу такий собі «легінь» вусатий запропонував провести її додому.

— А що я втрачаю? — подумала Любочка. — Хай проводить, можливо, з часом щось складеться.

Йшли вечірнім містом. Познайомилися ближче.

— А може, вже не їдь додому, а відразу — до мене. Маю двокімнатну квартиру. В одній кімнаті мешкаю я, а в другій — велосипед, — повідомив Арнольд.

— Я тебе майже не знаю, краще розкажи мені про себе, — зауважила Любочка.

— Ну, з першою дружиною я розвівся, а друга була занадто гарна. Коли їхала в тролейбусі, то чоловіки аж мліли, окидаючи її поглядами. А я злився і все думав: «Гарна жінка — це чужа жінка». Навіщо мені хвилюватися, що хтось її може звабити — і пиши­пропало. Отож знайшов причину, як її позбутися. Я вже на пенсії. Почав писати книжку і перестав давати гроші жінці. Вона до мене — з претензією:

— Смачно поїсти любиш, а гроші на продукти шкодуєш?

А я їй кажу:

— Я особисто і на картоплі з капустою переб’юся. А ти — як хочеш.

Отож довів її до білої гарячки і вона мене покинула.

Любочка дивилась на цього павича, який ніяк не міг собі ціни скласти, і думала — ну­ну, співай, пташко, співай.

Арнольд вів розповідь далі:

— У мене є дача і город, а на городі лишилася дрібна картопля. То коли би ти заночувала у мене, то вранці поїхали б на дачу і ти зібрала б мені ту картоплю.

— Ні, — відмовила Любочка, — хто її садив, то нехай той її визбирує. «Теж мені найшов дармову силу», — додала подумки.

На цьому і розбіглися.

Невдовзі перед Любочкою з’явився інший кавалер. Рослий, у воєнних штанях, худий, як жердина. Любочка чула від знайомої, що він має прізвисько «Майор».

«Треба до нього придивитися, — міркувала, — бо і в очі зазирає, і все повторює, що необхідно зустрітися на побаченні».

— Знаю, ти — одинока, отож обіцяю тебе носити на руках, зі мною не пропадеш. Що ти робитимеш 8 Березня? — запитав її другий кавалер.

— Та нічого, — відповіла Любочка, з надією зиркаючи на майбутнє щастя.
— Тоді запрошую тебе в гідропарк відзначити жіноче свято.

Давно вже цей день не святкувала Любочка у чоловічому товаристві, тож радо згодилася.

Вранці 8 березня було холодно і сиро. Любочка вдягла шубу, капелюшка, нові чобітки. Підфарбувала губи, напарфумилась і вирушила до гідропарку.

Зійшовши з тролейбуса, Любочка поглядом шукала «майора». Почав накрапати дощ. Здалеку з лавки підвівся її кавалер і став чекати, коли Любочка підійде до нього ближче. Зігнутий, замерзлий і посинілий, стояв з великим чорним пакетом.

— Прийшла? От і добре. Я тут радіоприймач приніс, зараз музику включу. Я постелив газету на лавочку, отож сідай, вже не мокро. Правда, треба копчену рибу почистити, бо я її прямо з базару привіз. І сирки порізати. Ти будеш пити «вермут»? Бо мені не можна, — не втихав жених.

Любочка уявила себе збоку — іде дощ, вона в шубі і капелюшку чистить копчену рибу, від якої зразу руки жовтіють та пахнуть, що аж!
Музика спочатку грала як треба, але батарейки швидко відсиріли і мелодія потихеньку «здихала». Повз проходили люди і з подивом дивилися на них. На мокрій лаві стоїть півторачка «вермуту», лежить розпатрана копчена риба… Це так святкує дивна парочка під дощем.

Любочка відмовилася пити вино і від закуски — теж.

А «майор» не втихав:

— Якщо ти згодишся завтра поїхати зі мною в село, то я тобі ще й шоколадку подарую. Розумієш, — продовжував «парубок» не першої свіжості, — я недавно лежав у лікарні. Мені прооперували кишечник і видалили частину. Лікар попередив, щоб я нічого тяжкого в руки не брав. А в мене два роки тому в селі померла мати, у погребі залишилася картопля, то чи не могла б ти поїхати зі мною і перебрати її та прибрати льох. Мені лікар порадив оженитися, а я його запитую, яка ж молода за мене піде? А він — мені: «А навіщо тобі молода? Бери старішу, але здорову, так вона тобі буде все робити», — признався «майор».

— Я життя прожив, а що таке любов — узнав недавно, бо дісталася мені одна книжка, у якій описується, що, маючи сім’ю і двоє діток, мужик закохався в сусідку і то так її полюбив, що кинув родину і пішов до молодої сусідки. Оце так любов! Хочеш, я тобі дам почитати цю книгу?

— Ні, дякую! Мені вже час додому. Я змокла і руки замерзли, — сказала Любочка.

— То що, ти не поїдеш зі мною в село картоплю перебирати? — перепитав «майор».

— А хіба я схожа на колорадського жука, що жити не може без чужої картоплі? — відповіла Любочка.

— Тоді вибачай, шоколадку не отримаєш. Чим ти збираєшся їхати додому?

— Я сідатиму на маршрутку.

— Тоді я поїду тролейбусом, бо в мене грошей мало, — відповів чоловік, складаючи до пакета «вермут», рибу, сирки та приймач.
Минув якийсь час, і сусідка Любочки знайшла нового претендента на її руку і серце. Каже:

— Подивись на нього пильніше, він — гарний, як Кіркоров. Мешкає в селі, має хату й город. Отож жди від нього дзвінка — поїдемо знайомитися.
Через пару днів, ще вдосвіта, пролунав дзвінок. Спросоння ніяк не второпала Любочка, хто це може бути. А в телефонній трубці чоловічий голос кричить:

— Ти чого спиш так довго? У мене вже орють города. Приїхала б та хоч би порадила, що де садити! — верещав чоловік.

— Який город, яка картопля? Ви — хто? — перепитала здивована Любочка.

— Як, хіба тобі Іра не казала, що має нас познайомити? — відповів злий голос.

— Послухайте, я вас ще в очі не бачила і не знаю, як звати, а у вас до мене великі претензії щодо якогось города? — випалила Любочка.

Сусідка все ж таки познайомила Любочку з цим нетерплячим телефонним абонентом. Вже тоді, коли він свою картоплю посадив. Побачивши Любочку, цей залицяльник промовив:

— Така жінка як ви, картоплю мені садити не буде!
А пізніше сусідка зізналася, що він вже не раз «підженювався»: одна наречена в нього картоплю садила, а інша — викопувала.