«Сповідь у малиннику» — так називається нова збірка поезій відомого українського поета Василя Головецького, що вийшла у світ у житомирському видавництві «Полісся».

Кому із сущих на землі не хочеться кращої долі? Кому не хочеться побачити себе на долонях Божої благодаті, де навіть вітри розгладжують передчасні зморшки і «коронуються всевишні зорі».

Нелегко було і вічному гречкосію з хрестом на плечах шукати кращої долі. Не одну пару постолів стоптав. І чим далі йшов, важчав хрест і гнув дядька до землі. Геть зморився неборака.

«Може, відрубати частину хреста, — подумалося. — Легше буде нести». Так і зробив. І не раз доводилося йому рубати хрест. І коли побачив землю, що тільки в його тривожні сни приходила, радісно стрепенулося серце: «Нарешті. Нарешті почув мене Господь. Ось тільки перейду на той берег і заживу, як у раю. З хреста кладочку зроблю, і — здрастуй, земля обітована». Але як не примудрявся неборака, але кладка з хреста не виходила. До іншого берега хреста не вистачило стільки, скільки було відрубано.

Бувальщина. Легенда. Хто чує, той почує і замислиться: чи далеко може зайти людина, яка рубає своє коріння? Чи може людина знайти свою обітовану землю, якщо не знатиме, якою дорогою йти?

А Василеві Головецькому ще змалечку наснився його і тільки його обітований край — Слово, до якого він іде усе своє життя.

Як приходить слово до поета: сокровенне, тривожне, непогамоване? Може, помовчати, заспокоїтися? Та вже не маєш права на мовчання. І твій «найперший ворог» — серце, — не дасть спокійно дивитися, чому плачуть і сміються, сумують і співають…

Вже човник до причалу
допливає,
Та я свій хрест без відчаю
ношу.
Усе тихіше з Богом
розмовляю,
Все менше й менше
в Господа прошу!

Нелегкий хрест судився поетові. Він чесно йде, як пише Ліна Костенко, «За часом, як за плугом». Його тривожить майбутнє.

Світ на фатальній
зупинився межі
І дихає, мов загнаний,
тривожно:
У нас горять собори у душі
Оті, що відновити їх
не можна.

Мимоволі пригадується сакральне Гончареве: «Бережіть собори душ!». А як його берегти, коли пахне смачно шкварка у сусіда, якому наплювати на мораль; коли «Лукавий розкошує день при дні»?

А хіба можна спокійно читати:

Подивіться в материні очі,
Якщо духу вистачить
у вас:
Там іще живе її синочок —
Той, який загинув
за Донбас.
…Не дивіться в материні
очі —
Можете осліпнути ураз!

І насамкінець не можу не процитувати Василеве болюче і тривожне, як наше життя:

Де берег вода обнімає,
Стає очевидним тоді,
Що смерті на світі —
немає,
А є лише вічний прибій.
А є лише море і небо,
І смужка землі золота,
А більше нічого й не треба,
А решта усе — суєта.

Так проникливо і зворушливо міг написати поет, благословенний Всевишнім, поет, для якого Слово — як натільний хрестик, який він несе крізь життєву заметіль років, де «яблуками спілими й не дуже» заясніло життя Василя Головецького.