Фото з архіву.
Фото з архіву.

 

Він народився на далекому Уралі, у місті Верхотур’є. Але волею долі з 18-річного віку його життя було пов’язане з Поліським краєм. Тут закінчив педагогічний інститут, отримавши фах філолога. Тут працював: учителем та директором кількох сільських шкіл, викладачем ПТУ, начальником піонерського табору, інспектором райвно, директором видавництва… Проте відзначився на Житомирщині не так професійними здобутками, як самобутньою літературною творчістю. Саме за це Ігоря Живагіна й досі з вдячністю та добром пам’ятають ті, хто його знав і хто його читав. А поміж тим 1 липня мине вже 23 роки, як поета не стало. Натомість завтра, 24 червня, сповниться 70 років з дня його народження. Він прожив коротке, дуже нелегке, і яскраве життя — лише 47 літ, більшість з яких були позначені народженням сотень цікавих та щемливих поезій. Напередодні ювілею Ігоря Живагіна ми подаємо спогади про нього відомих житомирян, які знали та шанували поета.

Анатолій Шмалюк, письменник, полковник СБУ в запасі:

«З Ігорем Живагіним я познайомився у березні 1995 року, коли прибув до Житомира для проходження служби на посаді начальника військової контррозвідки 8-го армійського корпусу. В одному з місцевих видань побачив дуже гарні вірші про кохання. Вони мені припали до душі. Дізнався, що автором цих поезій є Ігор Живагін, який тоді працював директором видавництва «Льонок». Ми познайомилися і одразу здружилися. Працювали ми поруч. Тож часто зустрічалися в обідні перерви. Він подарував мені кілька своїх збірок. Я й сам тоді пробував себе в поезії, але ще не друкувався. Пригадую, часто казав йому: «Ігоре, поглянь навколо. Такі складні явища відбуваються в державі та суспільстві. А ти пишеш лише про кохання!». На що він відповідав: «Кохання є вічною темою. А все інше — скороминуче». Я тоді не погоджувався з ним, сперечався. Але все одно з цікавістю читав його поезії. І з часом також став більше приділяти уваги у своїх віршах темі любові.

У 1997 році мене перевели по службі у Рівне. Тож з Ігорем ми вже значно рідше бачилися, лише передзвонювалися. Відтак доля відвела нам лише два роки дружби та цікавого спілкування. Але пам’ять про цю цікаву людину я зберігаю дотепер. Вже після його смерті я дізнався, що в Ігоря Живагіна були дуже сильні вірші громадянського звучання. Виходить, ми з ним мовби «обмінялися» після тих наших суперечок: я став писати більше про кохання, а він звернувся до громадянської тематики. В одній з таких поезій Ігоря Живагіна є мовби передчуття драматичних подій, в які занурилася наша держава в останні роки:

«Теперь бы только взвесить  
все сполна,
Без суеты, без ложных
опасений,
Не допустив, чтоб крайности
волна
Нас довела до новых
потрясений».

 

Ігор Александров, краєзнавець:

«Ми працювали з Ігорем Федоровичем разом у редакції однієї з житомирських газет на початку 1990-их років. Однією з головних його тодішніх ідей було відстоювання та популяризація російської літератури. І він робив це блискуче: писав чудові літературознавчі статті. Зокрема, про життя та творчість Маяковського, Єсеніна, інших класиків. А ще він писав чудові вірші. Знаю, що в нього були учні, які теж пробували себе в поезії.
Своєю творчістю Ігор Живагін представляв російськомовний інтелігентний Житомир. А в своїх поезіях (особливо у громадянській ліриці) зміг мовби сфокусувати відчуття та думки багатьох земляків та сучасників. На пам’ятнику воїнам-афганцям у Житомирі викарбовано саме його вірш:

«Я погиб в Афганистане,
За горами, на чужбине,
Поклонитесь моей маме
И друзьям на Украине».

Загалом це була дуже талановита і творча людина, з багатьма цікавими ідеями. З ним було цікаво працювати й спілкуватися. А його статті та вірші користувалися великою популярністю».

Євген Тіміряєв, громадський діяч:

«Ігоря Живагіна я знав недовго — лише рік. Познайомилися ми у 1996 році у видавництві, яке він тоді очолював. Вже під час першої бесіди знайшли поміж нами багато спільного. Він родом з Уралу — і я теж колись жив на Уралі 12 років. Розговорившись про літературу і поезію, виявили, що в обох улюбленим поетом є Сергій Єсенін. Між іншим, Ігор навіть зовні намагався бути схожим на свого кумира. Пізніше його за оцю схожість (а ще більше — за щемливі вірші про кохання) називали «поліським Єсеніним».

За життя Ігор Живагін встиг побачити чотири збірки своїх віршів. П’яту книжку я доробляв уже після його смерті. А згодом упорядкував шосту книгу його поезій, випустив також буклети з віршами, провів декілька літературних вечорів його пам’яті. А ще передав до обласного архіву понад 200 одиниць на зберігання: його документи, фотографії, чернетки віршів тощо.

Ігор Федорович був дуже ранимою людиною, отримав багато важких ударів долі. Пережив жіночу зраду, хоча сам дуже любив жінок. Темі кохання було присвячено більшість його поезій. Проте дуже сильною у нього була й громадянська лірика. Зокрема, вірші про Перемогу, Афганістан, Чорнобиль…

Ось деякі з його поетичних рядків:

***

Я утренний Житомир обожаю,
Люблю встречать над городом рассвет,
И долго полусонному трамваю
Глядеть с печалью нежною вослед…
***
Полесье, хлебосольное Полесье…
Щедра земля. Высокий свод небес.
Полей простор. Задумчивость — у леса,
Загадочного, полного чудес…

 

Василь Головецький, журналіст, письменник:

«Про поета Ігоря Живагіна нині згадують зрідка. А шкода: то — один зі знакових ліриків Житомирщини, поет високого таланту, який, на жаль, так і не розкрився до кінця, згорів у зеніті своєї творчості. Його кращі вірші дають всі підстави віднести їх до золотого поетичного фонду України.

Ми познайомилися з ним на початку 90-их років, коли я почав працювати на обласному телебаченні. Ігор Живагін очолював тоді в Житомирі видавництво «Льонок». Уже був відомий своїми самобутніми поезіями, які одразу привернули увагу літературної спільноти тонкими струнами авторської душі, особливим ліризмом, сказати б — живагінським щемом. А я був лише на підході до своєї першої книжки, хоча вже мав публікації. Тому йшов до Ігоря Федоровича з певним душевним трепетом: як-не-як, — маститий літератор, до того ж — старший за мене.

Але він зустрів мене напрочуд просто, «без бронзи», так що мені одразу відлягло від серця. Кабінетик у нього був мікроскопічний, у нинішньому адмінбудинку навпроти мерії. Пам’ятаю стоси книг, а ще — шахівницю: Ігор Федорович серйозно захоплювався грою в шахи, був майстром спорту. Були ще зустрічі, задушевні розмови про тодішню літературу і нові книги, але про особисте, наболіле він не прохопився ні разу.

Перекладати його вірші я почав після раптової смерті Ігоря Федоровича у липні 1997 року. Мені подобалася якась невимовна кришталевість його рядків, наскрізь пронизана світлою печаллю, що видавала непросте пережите. З поезій Ігоря Живагіна в його збірках «Во имя любви», «Глазами блаженной души» та інших можна простежити цілий поетичний роман, позначений щирим преклонінням перед Жінкою.

Я вірю, що зі смертю людини не все завершується, що нині Ігор Федорович — десь отам, у небесних поетичних полях. Отож з ювілеєм Вас, незабутній Майстре! Ми Вас пам’ятаємо!».



Лінки