«Ясна моя зорина — Симони» — так назвала свою книжку про історію рідного села Симонів Ємільчинського району Валентина Ксендзук і видала її під псевдонімом Валентина Веселка.

Симони — звичайне поліське село, за межами району про нього мало хто й знає. Але воно увібрало в себе таку багатющу історію, як і весь наш Поліський край, котра справді варта пошанування. Про це переконливо свідчать і зібрані в книзі архівні документи, публікації преси та спогади старших земляків.

Нині деякі вчені визнають українське Полісся колискою слов’янських народів. Нагадують, що ця територія була заселена 150 тисяч років тому. Тут жили і бували трипільці, сармати, скіфи, готи, гуни, авари, печеніги, фракійці. Згадку по собі вони лишили в давніх городищах, що їх зараз знаходять і розкопують науковці; в назвах річок, боліт, пагорбів. Про це нагадує автор книги у перших її розділах.

Не є винятком із загальної історії і Симони. Село розташоване на п’яти пагорбах, що називаються Івасів, Власів, Щедрий, Хомин, Енків. В околицях села історики відкопали торгову пломбу Андрія Первозванного «Процвітаючий хрест», що належав київському князю Всеволоду (в хрещенні — Андрієві) Ярославовичу (1078 — 1093 рр), синові Ярослава Мудрого. Тобто, ходив він тут колись чи на битву, чи на полювання і загубив пломбу-хрест. На Івасевій горі, копаючи землю під фундаменти, чи просто обробляючи городи, люди часто знаходять старовинні хрестики і монети. Одна з них — римська монета другого століття до нашої ери. Інші — пізніші: часів князівств литовського чи польського. Це є свідченням того, що невелике поліське село Симони було на перехрестях історії.

Із покоління в покоління передається легенда, що назва села походить від двох братів на прізвище Симон, котрі прийшли сюди кілька століть тому, поселилися й почали вести господарство. Від імен їхніх дітей беруть початок найбільш масові в селі прізвища: Павленко, Денисюк. Перша письмова згадка про Симони датована 1586 роках. Про це нагадує в своїй книзі «Історико-статистичний опис церков і приходів Волинської єпархії» відомий історик 19-го століття Теодорович.

Архівні документи свідчать, що землі в околицях Симонів у різні часи належали князям Острозьким (найбільшим у Європі меценатам, оборонцям православ’я, котрі в місті Острозі (тепер — Рівненська область) заснували академію, шпиталь, друкарню, де й була видана перша «Біблія» староукраїнською мовою); князям Любомирським; потім — російському графові Федору Уварову та його нащадкам.

В архівних справах також зазначено, що довколишні землі мало придатні для полів та сінокосів, бо завалені кам’яними скелями та стрімкими урвищами. Тож там активно добували руду, будували заводи з виробництва металу.

Крім архівних документів, Валентина Ксендзук зібрала ще й дослідження та спогади своїх земляків: кандидата історичних наук Віктора Лакизюка, колишнього голови сільради Степана Денисюка, краєзнавців Миколи Синицького, Івана Денисюка, лікаря Володимира Колесника та багатьох інших.

Люди пам’ятають: там, де нині Енкова гора, була німецька колонія, що вела свій початок з першої половини 18-го століття. Там працювали чавунно-ливарна піч і завод, де виготовляли сільськогосподарські знаряддя. В околицях села видобували також рожеві, чорні та сірі граніти й експортували до Італії. До облаштування гранітних кар’єрів долучились фірми з Італії, Пакистану, Чехії. До 1937 року діяла тут німецька школа. Під час Другої світової війни тутешні німецькі колоністи не стали підтримкою для фашистів, тому їх звідси відселили. А вже після перемоги над фашизмом ці люди опинилися в республіці Комі та в Казахстані.

Пам’ятають селяни і голодомор, і Велику Вітчизняну війну. В книзі наведено списки жителів Симонів, котрі стали на захист Вітчизни. На фронт були призвані 157 чоловік, 80 із них загинули; їхні прізвища тепер — на меморіальній плиті.

Ще 60 — були забрані на примусові роботи до Німеччини, повернулися не всі. Допомагали Симони і партизанам (довкола воювали загони С.Ковпака, А.Грабчака, Я.Мельника) та воїнам української армії отамана Бульби-Боровця.

Багато цікавого знайдено й про мирні часи. Так, у 1953-54 роках у Симонах було 180 комсомольців. Це значить, що село жило й розвивалося, бо було багато молоді. В 1967 році молодь висадила біля річки Бастової парк, біля клубу — 200 дерев липи.

Зараз молоді поменшало, але село живе. Активно працює агрофірма «Симони», що займається в основному вирощуванням великої рогатої худоби. Є школа, будинок культури із залою на 100 місць, бібліотека, амбулаторія. Село пишається тим, що тут 6 жінок мають звання «Мати-героїня», є воїни-афганці та учасники АТО.

Людям прикро, що мало нині робиться для розвитку села. Так, у 1992 році розпочали будівництво цегельного заводу (тут багато родовищ потрібної для виготовлення цегли червоної глини), але в 1995 році будівництво припинили. Того ж таки 1992-го відкрили сучасний гранітний кар’єр (в околицях села — великі запаси рідкісних гранітів, їх видобували здавна), а в 2014-му роботу кар’єру припинили. Хоча запасів каменю вистачило б на сотні років.

Село живе у сподіванні змін на краще. Подано у книзі рецепти місцевої кухні; тексти пісень, що їх у Симонах співають на весіллях, вечорницях, на різні свята. І ще довго співати будуть — у це вірять і жителі села, і автор книги.
Валентина Ксендзук народилася в Симонах, здобула медичну освіту, працює в Новоград-Волинській районній лікарні. А ще пише вірші (має вже десятки збірок), член Новоград-Волинської асоціації композиторів, друкується в періодиці, є лауреатом премії імені Лесі Українки.

Тож хотілося, щоб книга Валентини Ксендзук про село Симони стимулювала прагнення й інших наших земляків вивчати історію свого краю. Бо без пошани до минулого світле майбутнє не збудувати.

Людмила НАТИКАЧ,
заслужений журналіст України.

Лінки