Побачила світ нова, вже п’ята, книга Миколи Косякевича «Ялинові руна». У ній зібрані вірші й кілька оповідань, зміст яких автор виклав у чотиривірші — своєрідному епіграфі до поетичної частини збірки:

Від того, може, сонце
й не захмариться,
Коли комусь ти завдаєш біди...
Але в криниці неба
віддзеркалиться,
І пожаліє хтось тобі води...

Що ж то за біда, через яку можна відмовити у, здавалось би найдешевшому, найпростішому і разом із тим у найнеобхіднішому — ковтку води? Вона зашифрована у назві книги — «руна». Як прадавнє письмо скандинавів, що в дивовижному малюнку відтворює всю гаму подій і почуттів, у Косякевичевих «рунах» прозирає щемка й негаласлива любов до рідної землі, її людей із їхніми буденними радощами, болями, скорботами і сподіваннями. Із бідами, що їх принесли нам «не ті лицарі»:

Неначе лицарі, й не на конях –
Недоторканні і невпізнанні...
А щирі, політикомовні –
Їх уся Україна знає.
Їм усього найбільше треба,
Вони й зорі купили б у небі...
Це не ті — із ковчега Ноя,
Ці — страшного потопу герої...

Той «потоп» далеко шукати не треба. Він — у селі, де «Не залишилось ані трохи, Не прибуло й не прижилося... Все тут, як відгомін епохи, Усе було й не відбулося»; у парламенті, де «Законотворці нині косять і гребуть, Собі зарплати втричі вищі добавляють. А у селян за копійки металобрухт, Плуги — і ті останні забирають». Той «потоп» — у трагічному сьогоденні: «Це щоб тікали наші діти з хати, Прислужувалися чужому пану! А як же рідна Україна­мати? Прийдуть — і не застануть...».
Ліричний герой поета всім серцем уболіває за зневажених, принижених, нешанованих своєю державою «гречкосіїв», на плечі яких поклали ще й тягар війни: «Допоки в змові гроші й зброя, І ворог в засідці сидить, Війна не вимерзне зимою, Її потрібно зупинить». Поет не просто висловлює сторонню думку, побажання. Він вимагає:

Народе мужній, твої хлопці
Там із бідою сам на сам...
Царям зійтися б на помості –
Вже досить плакать матерям!

Цього вимагають матері, чиї сини полягли в начебто неоголошеній війні — земляки поета; про це мріють у кожній хаті, де живуть такі рідні, такі близькі поетові люди. Бабця Валя, яка «...сама в хустині рваній З­під хмарини­сивини дивиться на світ прадавній Світлим поглядом весни». Миру й щастя прагнуть його, Косякевича, школярики: «Не домашні діти, ні, Перелітні, голосні. Як хорал дзвінких рулад, Їм потрібно дати лад». І скільки їх, у рідних Стиртах, у Черняхові, Житомирі, яким поет присвячує щирі, задушевні рядки, живе людей, котрі, як і він, «над Україною і чорне небо назове своїм...».
Чимало віршів нової збірки присвячено відомим людям Житомирщини, а також найріднішим Миколі Косякевичу — дружині, онукам, українській мові й пісні, усьому, чим сповнене життя сільського вчителя, митця, поета. Є у ній радість і печаль: «У життєвих канонах світу Є миттєвості і є час, Коли ходимо ми до квітів І приходять вони до нас...». Є віра в незнищенність сили й духу нашого народу, якому в одному з віршів поет бажає:

Щоб ми мудрішими були
Один до одного й могли
Стрічати сонце і людей
Любов’ю Божою...