У сфері сільськогосподарського виробництва Іван Боровець працює майже півстоліття, його загальний трудовий стаж становить 49 років (15 років обіймав посаду головного агронома). Все трудове життя він присвятив одному напрямку діяльності і працював по суті в одному господарстві, яке після відомих реорганізацій отримало коротку назву — ПОСП «Великояблунецьке».

— Це тільки з першого погляду сільське господарство видається таким простим  і доступним для всіх бізнесом, — розповідає Іван Іванович. — Насправді ж, тут найбільше реальних ризиків і загроз. Це — і складні кліматичні умови, і складні технології, а найскладніше — люди. В селі зараз непросто знайти кваліфікованого механізатора, а дояркою взагалі ніхто не хоче бути, навіть при щомісячній зарплаті 6­7 тисяч гривень. Сьогодні і в селах  все швидко міняється: підходи, цінності і технології, але свій організаційний принцип я залишив незмінним: вміти, знати і контролювати. Це в радянські часи можна було утримувати у штаті по 5 агрономів і по 3 зоотехніки. А зараз у мене в господарстві — сімейний підряд: один син працює агрономом, другий — бригадир тракторної бригади. Оце — і всі спеціалісти. При гострій необхідності вони сідають за кермо трактора чи комбайна і працюють на жнивах. Я також не сиджу в конторі, а цілий день організовую і контролюю агровиробничий процес: на полі, на фермі, на тракторному стані, інакше ефективного результату не досягнути, — пояснює Іван Іванович.

  Вже навіть у нашій  «новітній» історії різні були періоди і різні керівники. На жаль, розпад колишніх колгоспів не скрізь приніс позитивний економічний результат. Для деяких з них реформування завершилося банальним розкраданням і розбазарюванням основних засобів: техніки, землі і майна. «Тепер, що хочемо, те і робимо, що хочемо, те і сіємо, коли хочемо, тоді й збираємо», — говорили деякі засновники і керівники вже приватних сільгосппідприємств. Однак не всім вдалося вистояти і вижити в нових конкурентних умовах продовольчого ринку, особливо у «лихі 90­ті роки», а тепер вже й поготів: без оборотного капіталу, сучасних технологій і підготовлених кадрів у структурованому сільськогосподарському виробництві взагалі нічого робити. А на Поліссі, де аграрний сектор завжди раніше потужно підтримувався державними дотаціями, на бідних піщаних грунтах ефективно працювати в агробізнесі  зараз  можуть лише справжні сміливці і «відчайдухи».

Іван Іванович Боровець прийняв ущент занедбане і реформоване господарство у 1998 році з великими боргами: тоді 157 тисяч гривень боргу — це значні  кошти були. Три роки довелося працювати лише для того, щоб «погасити» борги і вийти в «плюси». На жаль, із тодішніх 700 голів ВРХ тепер у господарстві залишилося — 290, та це, як кажуть, «аварійний запас» і вже ніякі виклики і борги не зможуть змусити керівника зменшити цю кількість тварин, серед яких — 120 дійні корови.  Вдалося  також зберегти приміщення, техніку, задіяти в активному сільгоспобороті поля.

Нині ПОСП «Великояблунецьке» орендує паї площею 800 га. З їх власниками розраховується вчасно, переважно своєю ж продукцією. Вирощують в основному зернові культури: пшеницю, жито, ячмінь, овес, а також сою і гречку. Врожаї не нижчі  25­30 центнерів з гектара. Для Поліської зони це — оптимальний рівень сільськогосподарського виробництва.

Тваринницька галузь особливих прибутків не дає, зате і влітку, і взимку є «свіжа копійка» від реалізації молока, та й органічні добрива сьогодні «на стороні» ніде не придбати. Молочна ферма — особливо «морочливий» і важкий напрямок агробізнесу, тому багато керівників сучасних агрофірм і фермери позакривали ферми і ліквідувало випаси, а зосередились виключно на рослинницькій галузі, яка зараз і прибутковіша, і простіша у веденні бізнесу.

Іван Іванович Боровець тваринницьку галузь вирішив не скорочувати, бачить в ній невидимі для багатьох переваги. Але й розширювати загалом сільськогосподарське виробництво також не планує. Каже, що передумов не бачить та й перспективи великої також, адже кваліфікованих спеціалістів на селі знайти все важче, сучасна техніка надто дорога, а ризиків щороку більшає. Та й роки вже, як кажуть, беруть своє, як­не­як, а вже  сьомий  десяток давно розміняв. Єдина надія Івана Боровця — це сини, які працюють нині поряд із ним. Можливо, вони зможуть із часом розширити і втілити в життя одвічну батькову мрію — організувати стабільне сучасне сільгоспвиробництво і розвіяти сумніви скептиків, що  на бідних поліських грунтах ефективно господарювати майже неможливо.

РS. З нагоди Дня Конституції Президент України присвоїв звання «Заслужений працівник сільського господарства України» Івану Івановичу Боровцю, керівникові приватно­орендного сільськогосподарського підприємства «Великояблунецьке». Ми також вітаємо його із заслуженою державною відзнакою.