Україна прагне вступу до ЄС, посилаючись на давні зв’язки з Центральною Європою, її звичаями і правом. На це є всі підстави. Починаючи з XIV ст. на наших землях поширювалося Магдебурзьке право — за назвою міста, де воно вперше було запроваджене ще у XII ст. Такий привілей надав у 1188 році його власник — архієпископ.

Це право міського самоврядування впроваджувалося в країнах Старої Європи та швидко з Німеччини прийшло у Польщу, Чехію та Угорщину. За ним міста виводилися з королівського чи феодального володіння (крім замку, зважаючи на його оборонне призначення). Це призвело до значного поступу в розвиткові міст, у першу чергу ремесла (цехового устрою) і торгівлі, а також прав міської громади (наприклад, православних братств, що зіграли визначну роль в історії України).

Магдебурзьке право наближало нас до європейських норм життя і ніколи не запроваджувалося в Московії (пізніше Росії), де діяло абсолютне монарше право царя, що часто переростало у право деспота, — характерний приклад зі знищенням Новгорода, який єдиний зберігав зачатки самоврядування з часів Київської держави. У Петербурзький період на території, підвладній Російській імперії, припинялася дія цього європейського права.

Неухильний рух упровадження Магдебурзького права, тобто юридичних підстав зародження буржуазних (дослівно — міських) економічних і суспільних основ, із Центральної Європи у Східну чітко зафіксувала хронологія цього процесу.

Етнічні та історичні землі України в силу несприятливих міжнародних обставин перебували у XIV — XV ст. у королівствах Угорському, Польському та у Великому князівстві Литовському і Руському. Так у Закарпатті в складі Угорського королівства одержали привілей на Магдебурзьке право міста Хуст і Тячів (1329). У науковому дослідженні «Магдебурзьке право в історії української державності» так описано цей процес: «Останній галицький князь Юрій-Болеслав подарував місту Сянок (1339) привілей на Магдебурзьке право, а з переходом під польське правління галицько-руські міста отримують від королів такі привілеї: Львів (1356), Кам’янець-Подільський (1374), Стрий та Володимир-Волинський (1431), Луцьк (1432), Снятин (1442)».

Житомир з початку XIV ст. і до Люблінської унії 1569 року входив до Великого князівства Литовського і Руського та вважався одним із 14 значущих міст цієї східноєвропейської держави, спадкоємиці Русі великокняжої (Київської) поряд із литовськими й білоруськими містами. У 1444 році за привілеєм, наданим від імені Великого князя литовського і руського Казиміра, Житомир одержав право користування Магдебурзьким правом. Отже, не тільки в географічному, а й у юридичному плані став рівним із європейськими містами. Через 50 років Олександр (син Казиміра) надав таке право Києву — у 1494 році.

Магдебурзьке право передбачало утворення магістрату з двох колегій — господарської та представницької, до якої входили радники, очолювані війтом, та судової на чолі з бургомістром. Судовий орган мав назву «Лава» з обраними лавниками — суддями. Магістрат обирався вільними ремісниками і торговцями й містився в ратуші з вежею. Діяльність магістрату зафіксована у збережених «Житомирських гродських книгах», які наукою визнані як визначні пам’ятки староукраїнської ділової мови та важливе юридичне джерело. Магдебурзьке право надало містам право мати також власний герб.

У деяких інтернетівських публікаціях про Житомир і Магдебурзьке право Казиміра помилково називають не великим князем, яким він вважався з 1440 року (у віці 13 років), а королем, яким у 1444 році він ще не був. Саме тоді у Добруджі в битві з турками загинув його старший брат. Обидва сини Ягайла були юнаками, коли доля кликала їх до керівництва державою. Казимір лише через декілька років (1447) був обраний королем Польщі й став відомим як Казимір Ягеллончик. Велике королівство Литовське і Руське при ньому залишалося незалежною державою.

Для повноти уявлення про поширення Магдебурзького права в Україні вже після Житомира додамо, що такий статус одержали Рівне (1493), Острог (1528), Любомиль (1541), Тернопіль (1548), Корсунь (1584), Дубно, Переяслав (1585), Біла Церква (1588), Чигирин (1592), Канів (1600), Богуслав (1620), Чернігів (1623), Вінниця (1640). За період 1572 — 1647 років (до подій Хмельниччини з 1648 р.) українським містам і містечкам було видано 50 магдебурзьких грамот.

Для Житомира така дата — 575 років надання Магдебурзького права — вельми значна подія. Житомир претендує на своє існування як міста з 884 року. Однак реально до XVIII ст. не збереглося з цього приводу жодних пам’яток. Треба по можливості заповнювати цю порожнечу. Ось така нагода актуалізувати спогад про Житомир XV ст. з’явилася, що важливо як для житомирян, так і для гостей міста. Сприяє цьому і загальнодержавна атмосфера утвердження самоврядування громад.

Оригінальний пам’ятний знак із текстом привілею надання Магдебурзького права давно стоїть у Коростені. Цього року вінничани з великим пієтетом встановили семиметрову кам’яну колону в центрі міста на честь свого ювілею, що майже на 200 років пізніший за житомирський. Здається, згодом усі міста, які мають на це право, будуть мати подібні пам’ятки. Що зайвий раз ствердить європейськість України.

Питання встановлення такого пам’ятного знака в Житомирі автором цих рядків було порушене перед міським головою С.Сухомлином восени минулого року, і він його сприйняв цілком схвально. Передбачалося, що до 18 травня 2019 р. — Дня Європи — такий пам’ятний знак у Житомирі буде відкритий. Однак оголошений конкурс архітекторів на краще облаштування центру міста поглинув цю перспективу. Об’єктивна ж причина відтермінування — невизначеність із місцем встановлення і відповідно — художнього вирішення названого пам’ятного знака.

Справа в тому, що закладний камінь у торці вулиці Кафедральної з відповідним написом існує вже давно. Встановлений він з ініціативи краєзнавця Г.Мокрицького. Його ідея — такий пам’ятний знак має бути в межах старого дитинця міста, що має назву Замкової гори. Слушна думка. Водночас з’ясовано, що будинок, який вважався Житомирським магістратом початку XIX ст., насправді побудований у другій половині XIX ст. Отже, прив’язка до «магістрату» відпала, але якщо там нарешті буде розміщено Житомирський краєзнавчий музей, про що мріяли вже декілька поколінь житомирян, то певна просторова координація залишається.

Оптимізму надає те, що С.Сухомлин серйозно поставився до історико-культурної проблеми з пам’ятним знаком надання Магдебурзького права. Оскільки є усвідомлення важливості такої роботи, рано чи пізно вона буде виконана. Шанобливе ставлення до минулого завжди помічається і високо цінується.

Незалежно від місця встановлення й архітектурно-художнього вирішення автор цих рядків пропонує заповнити дві текстові площини по вертикалі. На першій — Герб Житомира та текст, у якому зазначено, що 1444 року Житомир одержав Магдебурзьке право у складі Великого князівства Литовського і Руського серед найзначніших міст (перелік з відповідними датами). На другій — Герб України та список міст у порядку надання Магдебурзького права на українських землях у XIV — XV ст. включно з Житомиром і до Києва (перелік з відповідними датами). Ескізи з гербами, написами, датами у міськраду передані.
Таким чином буде визначено почесне місце Житомира в історії Східної Європи і власне України.

Володимир ПЕТРУК,
кандидат історичних наук, письменник, публіцист.