Дмитро Оксентович Панчук майже все своє життя віддав журналістиці. У 60-ті роки працював у Любарській районній газеті, у 70-ті — редактором обласної молодіжної газети. Із 1983-го і впродовж понад трьох десятиліть був головним редактором газети «Радянська Житомирщина» та її правонаступниці — газети «Житомирщина».

У 1983 році Дмитро Панчук очолив обласну організацію Спілки журналістів України, у 1985-му — був обраний секретарем НСЖУ, обов’язки якого виконував понад 20 років. Заслужений журналіст України.

Незабаром Національна спілка журналістів України відзначатиме свій ювілей. Ця подія спонукає озирнутися на пройдений шлях, згадати людей, які стояли біля спілчанської колиски тих, хто впродовж багатьох десятиріч сприяв розвитку української журналістики, захищав соціальні, економічні й творчі інтереси працівників засобів масової інформації. Зрозуміло, що тут не обійдеться без історії. Перед Першим установчим з’їздом журналістів України, що утворив Спілку, в усіх областях були створені регіональні, а в редакціях газет, журналів, на радіо і телебаченні — первинні організації.

На обласній журналістській конференції, що відбулася в Житомирі, головою обласної організації було обрано В.О.Матящука, який тоді працював редактором обласної газети «Радянська Житомирщина». Після нього більше десяти років обласну Спілку очолював Л.В.Яроцький. Про кожного з них можна розповісти багато доброго. Обидва пройшли війну, за хоробрість і мужність нагороджені багатьма медалями і орденами. У післявоєнний період, займаючи різні відповідальні посади, проявили себе як досвідчені професіонали, вмілі організатори, талановиті громадські діячі. Треба сказати відверто: коли мене обрали головою Житомирської обласної організації СЖУ, довелося докласти багато зусиль, щоб утримувати спілчанські справи на тому рівні, на якому вони були досі. І в цьому мені допоміг Іван Смольняков, який впродовж багатьох років обирався на посаду секретаря обласного осередку Спілки. По-перше, він добре знав журналістів області, їхні проблеми, користувався у них авторитетом. По-друге, він був надзвичайно відповідальною людиною. Не пам’ятаю випадку, щоб Іван Іванович чогось вчасно не виконав або когось підвів.

Згодом, коли правління СЖУ виділило кошти на зарплату секретаря облорганізації Спілки, то було вирішено взяти на цю посаду Володимира Киричанського, якого я добре знав по спільній роботі в редакції газети «Комсомольська зірка».

Разом із В.Киричанським мені довелося пропрацювати кілька десятиліть. Він, як і І.Смольняков, був досить відповідальною людиною, не боявся брати на себе вирішення багатьох спілчанських питань, проявляв ініціативу. І коли постало питання про створення при обласній організації СЖУ благодійного фонду «Переселенці», то саме В.Киричанському було доручено його очолити. Згодом фонд перереєстрували під назвою «Заложники Чорнобиля» і він почав активно налагоджувати зв’язки з японським благодійним фондом «Чорнобиль-Тюбу». Завдяки плідній співпраці переселенцям куплено вісім будинків на дев’ять сімей, придбано медикаментів і медичного устаткування більш як на вісім мільйонів доларів США. Цифри говорять самі за себе.

Гадаю, що теперішнім молодим журналістам буде цікаво довідатися, якими ж спілчанськими справами займалася наша організація, як захищала інтереси журналістів. Наведу лише один приклад із радянських часів, коли журналістів вважали «підручними» партії. Історія, на перший погляд, — досить банальна. Власний кореспондент газети «Радянська Житомирщина» Юрій Москалик приїхав у відрядження в Народицький район. Того дня проходила нарада районних керівників. Він вирішив зробити матеріал із наради, однак перший секретар райкому партії заборонив журналісту бути присутнім на нараді. Виник конфлікт. Власкор про ситуацію доповідав Л.Яроцькому, який тоді очолював обласну організацію СЖУ. Наступного дня Леонід Васильович збирає секретаріат облорганізації Спілки, на засіданні якого готується лист про перешкоджання журналістській діяльності чиновником і направляється у ЦК Компартії України. Реакція була блискавичною. В область прибула комісія, яка ретельно розібралася в ситуації, результати перевірки передала на засідання бюро обкому партії. У проекті рішення стояла одна пропозиція: звільнити першого секретаря райкому партії з посади. Однак у процесі обговорення врахували, що секретар — молодий керівник, не мав належного досвіду роботи і тому йому винесли сувору догану із занесенням в особову справу. Скажу без перебільшення, що той випадок послужив повчальним уроком для партійних очільників.

Серед багатьох подій, що були знаковими в роботі Спілки, хотів би виділити восьмий, позачерговий, з’їзд СЖУ. Відбувся він 15 — 16 січня 1992 року. Не пригадую, щоб за всі роки перебування у Спілці так гостро, бурхливо, конфліктно обговорювали спілчанські справи. Український дім, де зібралося близько тисячі делегатів, кипів, наче вулик із роздратованими бджолами. У залі лунали гасла: «Свободу пресі!», «Усім ЗМІ — незалежність!», «Преса — четверта влада!». Тоді в усіх делегатів була надзвичайно велика віра в те, що незалежність України принесе свободу засобам масової інформації. Переповнені емоціями, делегати намагалися перекричати один одного. Доходило до того, що на трибуні нерідко виникала штовханина. Мені, як секретарю СЖУ, випала досить незавидна місія головувати у другій половині з’їзду. Оті неймовірні пристрасті довелося відчути на собі. Жодні умовляння на делегатів не діяли. Тоді президія прийняла радикальне рішення: якщо не припиниться гармидер, то з’їзд доведеться закрити. Лише після озвучення цього рішення з’явилася змога продовжити роботу. З’їзд ухвалив необхідні документи, обрав на альтернативній основі голову СЖУ — Євгенія Вербила.

Чому я так детально розповів про восьмий, позачерговий, з’їзд Спілки? А тому, що на ньому досить грунтовно обговорювалося майбутнє СЖУ, утверджувалася віра в те, що засоби масової інформації нарешті стануть вільними і незалежними. Та, на жаль, сьогодні доводиться із сумом констатувати, що журналістські сподівання насправді виявилися ілюзіями. Преса потрапила в новітнє ярмо, осучаснене, з оманливими атрибутами.
Революційні настрої, що вирували в столиці, охопили й регіони. Обласні звітно-виборні конференції НСЖУ також проходили під гаслами свободи і незалежності преси, світлого майбутнього України.

У дев’яності роки, коли редакції газет майже перестали дотуватися співзасновниками, гостро постало питання: як виживати? Саме тоді з’явилася можливість реєструвати при первинних журналістських організаціях підприємницькі структури. Приміром, первинна журналістська організація у Баранівському районі, яку очолював А.Стрільчук, займаючись комерційною діяльністю, змогла побудувати приміщення редакції, житло для журналістів, зміцнити матеріальну базу видання.

Що стосується обласної журналістської організації, то на її базі була створена підприємницька структура, яка дозволила перейти на самоокупність і близько десяти років обходитись без фінансування з Києва, щороку оплачувати членам НСЖУ путівки у санаторії і будинки відпочинку, надавати матеріальну допомогу малозабезпеченим журналістам. Крім того, обласна журналістська організація фінансувала проведення всіх спілчанських заходів, випускала газету «Житомирський вісник». І такі приклади в області були непоодинокі.

Доречно назвати й інші конкретні справи, якими займалася обласна організація НСЖУ. Впродовж багатьох років щомісяця в обласному центрі або на базі окремої редакції проводилися практичні семінари. Використовувалася й така ефективна форма навчання як конференції, засідання прес-клубу. Окремі з них проходили за участю колег із сусідніх держав. Досить добре сприяли підвищенню професійної майстерності кущові летючки, коли колеги з кількох районних редакцій збиралися в одній і робили детальний огляд матеріалів газети. Крім того, Спілка традиційно щороку проводить творчі конкурси для журналістів і засобів масової інформації, мета яких — поширення високих стандартів професії. Найпоширеніші — «Краща первинна журналістська організація», «Журналіст року», «Кращий молодий журналіст». В області встановлені премії імені Василя Земляка, імені Василя Остапчука, імені Володимира Киричанського, що присуджуються журналістам за кращі матеріали.

Підсумовуючи сказане, треба визнати, що Національна спілка журналістів України чимало зробила за шістдесят років у захисті інтересів журналістів, свободи слова в нашій державі. Але не можна не бачити й того, що вона постійно перебуває на шляху надій і розчарувань. Подолавши ідеологічну залежність, цензуру, ми потрапили у не менш небезпечну — економічну кабалу. Замість партійної вуздечки на журналістів накинули вуздечку влади, олігархів, політичних монстрів. І дуже сумно, що ті мрії про свободу слова і незалежність преси, які зігрівали душі журналістів у перші роки незалежності, виявилися ілюзією. Ті мрії все менше жевріють на видноколі нашої дійсності.

Лінки