...Якось наприкінці лютого, коли за вікнами завивала заметіль, а вулиці не встигали очищати від снігу, Валентин Грабовський приніс до редакції цілий букет живих рожевих квітів. Не троянди і не гвоздики, що їх можна було — хоч і задорого — придбати в магазині, а якісь дрібненькі, пухнасті, що геть обліпили гілочки. Поглянути на таке диво позбігалися всі.

— Де ти таке набрав? І що це таке?..

— Мабуть, наламав гілок ще влітку і вони півроку стояли у вазі на підвіконні, поки, нарешті, зацвіли...

— Та ні, — відповів Валентин. — Ці квіти я нарвав учора в лісі, в Овруцькому районі, де був у відрядженні.

Коли, нарешті, гамір здивування вщух, а квітки були роздані — по гілочці — усім жінкам редакції, Валентин Болеславович розповів, що в околицях Овруцького району, в лісових яругах, зрідка ще трапляється грім-дерево — дольодовиковий релікт, ровесник динозаврів. Цвіте це дерево наприкінці лютого, а листя викидає у травні, коли вдарить перший грім. Тому й назвали його грім-дерево. Навіть не всі лісівники знають, де його можна знайти, так мало залишилося того релікту. Та Валентину Грабовському пощастило: в Овруцькому районі він зумів справитися і з редакційним завданням, зумів знайти досвідченого лісника, знайти час, щоби по коліна в снігу брести лісовими ярами кілька кілометрів (ні машина, ні віз туди не доходили), наламати рожевих квітів, щоби показати їх у редакції.

Про ці дивні квіти та інші скарби Поліського заповідника Валентин Грабовський багато писав у газеті. А його чергова поетична збірка про наш Поліський край отримала назву «Грім-дерево».

Працюючи в редакції спершу — кореспондентом, потім — завідуючим відділом, Валентин Грабовський багато встигав. Він умів писати цікаві, глибокі аналітичні матеріали, і не тільки про такі унікальні знахідки, як грім-дерево, а й про, скажімо, високий врожай зернових чи досвід передової ткалі льонокомбінату. Про все цікаве, що дізнавався, він тут же захоплено переповідав колегам, а на вихідні чи після роботи завжди тягнув їх на скелі над Тетеревом, щоби довести, що «ряст уже все-таки зацвів». Або на каменевидобувну драгу на озері під Іршанськом, щоби й друзі побачили ті чудові краєвиди, що відкриваються з її висоти... Крім того, він писав вірші й допомагав початкуючим поетам досягти літературних вершин, допомагав дружині виховувати двох дітей.

Однією з характерних рис Валентина Грабовського було прагнення побільше дізнатися про місця, куди його закидала у відрядженнях їх журналістська доля; про людей, котрі там жили. Таким чином мало який місяць його життя обходився без відкриттів.

Несподіванки часом траплялися зовсім поруч, за ними не потрібно було їхати на край області.
Замкова гора — в самому центрі Житомира. Обласний краєзнавчий музей — у самому центрі Замкової гори. Його всі знали, туди водили шкільні екскурсії та гостей з інших міст. Валентин Болеславович зайшов туди якось у вихідний відпочити. І прикипів там до картинної галереї.

— Я знаю, картини сюди звозили з навколишніх панських маєтків, — схвильовано говорив він друзям на роботі. — Але ж не могли тутешні художники, хай навіть талановиті, так точно відтворити європейські замки, так гарно «вдягати» королівських красунь!

Свої роздуми й гіпотези він виклав у кількох нарисах про картини з музею. Волею випадку тоді в Житомирі, в гостях у родичів, перебувала наукова працівниця з Ермітажу, що в Петербурзі. Ті нариси в газеті вона прочитала. А потім картини з Житомирського краєзнавчого музею старанно досліджувала група науковців із Ермітажу і встановила, що тут зберігаються оригінали творів знаменитих художників епохи італійського, французького, німецького Середньовіччя та пізніших часів. Ні в Петербурзі, ні в Парижі та Римі таких цінних картин нема... Про це Валентин Грабовський потім написав у своїй прозовій книзі «Скарби Житомирської картинної галереї».

За походженням Валентин Грабовський був поляком. Його батьків у 30-их роках минулого століття виселили з рідного краю, як і багато інших польських родин. Тож на світ з’явився він на Харківщині. Але потім батькам вдалося повернутися додому, тож зростав Валентин у селі Вірівці Ємільчинського району. Але страх покарання за національність у душі людей вселили міцно, тож і він довго називав себе по батькові Борисовичем, а не Болеславовичем. Та, разом із тим, він став одним із перших поляків у області, який подолав цей страх.

Ще в 70-их роках минулого століття Валентин Грабовський почав досліджувати і писати в «Радянській Житомирщині» про видатних поляків, пов’язаних з нашим краєм: Юзефа-Ігнація Крашевського, Юліуша Зарембського, Ігнація-Яна Падеревського, Аполло Коженьовського; про графиню Евеліну Ганську, любов і дружину класика світової літератури Оноре де Бальзака.

Працюючи в редакції, Валентин Грабовський стояв біля витоків польського відродження нашого краю. Він очолив одне з перших у державі наше обласне відділення Спілки поляків України. З його ініціативи і сприяння виникли такі відомі в Україні й Польщі художні колективи, як «Поліські соколи», «Кольорові пташки», «Короліски». А ще він керував молодіжним обласним поетичним об’єднанням «Пролісок».

Дякую долі, що мені випало працювати в редакції «Радянської Житомирщини» під крилом таких цікавих людей, як Валентин Грабовський, Михайло Клименко, Михайло Сич, Михайло Прилуцький, Станіслав Ткач та інші.

Людмила НАТИКАЧ,
заслужений журналіст України.