1946 року, коли до Житомира приїхав і став працювати в редакції газети «Радянська Житомирщина» Василь Вацик — у майбутньому відомий український письменник, лауреат Шевченківської премії Василь Земляк, при редакції була створена літературна студія. Спілки письменників іще не існувало, її обласна організація сформувалася лише через двадцять років, а поліщуків із літературними задатками в нашому краї ніколи не бракувало.

І цілком природним було бажання авторів побачити свої твори надрукованими, отримати публічне визнання. Воно приводило не лише юних, а й солідного віку поетів, прозаїків, гумористів до редакції обласної газети. Наші ветерани пригадували, як у кабінеті редактора вечорами літстудійці читали свої вірші, сперечалися, часом їхні суперечки перетворювалися на справжні баталії. І тоді керівник літстудії Василь Вацик, сам іще зовсім молодий і гарячковитий, одним влучним словом ставив усі крапки над «і» й далі вже розмова продовжувалася лагідніше.

Через багато років про оті творчі посиденьки в редакції Василю Земляку із вдячністю написав тодішній літстудієць, а в майбутньому — відомий український поет Микола Сом:

В Житомирі, в редакції газети
Писали ми замітки і куплети,
Гатили дно отої річки Лети,
Аби її переплести й забуть.
Спасибі Вам за нашу первопуть...

Із перших днів роботи літстудії одним із членів її був учень Крошнянського сільськогосподарського технікуму Михайло Клименко. Він одразу став «першим пером» у гурті початківців, тож дуже скоро його поезії стали з’являтися на шпальтах газети. Закінчивши технікум, Михайло пішов працювати садівником у Левкові, але щотижня приїздив до редакції з новим доробком. За сприяння В.Земляка поезії Михайла Клименка невдовзі почали друкувати республіканські газети і журнали, а 1956 року побачила світ його перша поетична збірка «Сині очі весни».

Забігаючи наперед, скажу, що після цього надзвичайно успішного дебюту Михайло Клименко навчався на Вищих літературних курсах у Москві, після закінчення яких став літпрацівником редакції газети «Житомирщина», наставником і натхненником багатьох юних талантів, давши їм дорогу в літературу.

Говорячи про літературну студію, варто згадати й про незабутнього Бориса Тена — Миколу Васильовича Хомичевського, за чиєї ініціативи були видані упорядковані ним кілька збірок «Поліські луни» із творами початківців, остання з яких вийшла 1969 року. У ній представлені вірші літстудійців Володимира Козака, Анатолія Коломійця, Ірини Шевченко, Віктора Гуменюка, Геннадія Шкляра — всього близько тридцяти авторів. Поет, філософ, перекладач Гомерових «Іліади» й «Одіссеї», автор збірки сонетів «Зоряні сади», Борис Тен зазвичай сидів десь у куточку, здавалось би, думаючи про своє. І раптом підведе голову й мовить: «А ось тут краще було б сказати так...». Бували на засіданнях літстудії письменники Володимир Канівець, Михайло Миценко, Данило Окийченко.

Із першої когорти талантів, яких виплекала тогочасна літстудія, уже після від’їзду до Києва Василя Земляка й приходу в штат редакції Михайла Клименка, були Володимир Козак, Валентин Грабовський, Ігор Ліберда, Михайло Сич, Михайло Марголін. Дуже цікавою особистістю став Касян Гранат, 70-річний колишній конторський службовець, котрий був знайомий із родиною Косачів і на схилі літ написав книгу «Велетом покликана», присвячену Лесі Українці.
Із утворенням у 1965 році обласної організації Спілки письменників України на чолі з Володимиром Канівцем молодіжна «літературна тусовка» все одно залишалася в «Радянській Житомирщині». Після закінчення Житомирського педінституту в редакцію прийшли працювати В.Грабовський, М.Сич, пізніше — І.Ліберда. Тут же працювали письменники: гуморист Микола Курильчук, прозаїк Василь Фольварочний. Але душею і, як говорить колишня літстудійка Галина Кавун, «гуру всіх поетів» був Михайло Клименко.

Чудовий поет, лауреат Огієнківської премії Борис Остапенко пригадує: «Першого вірша я надіслав у «Радянську Житомирщину» наприкінці 1962 року. Михайло Данилович похвалив мене за нього, а невдовзі, на початку 1963 року, я побачив своє ім’я в газеті. А коли вже вступив до інституту, то дуже часто бував у редакції і уроки наставника були для мене неоціненними».
Своїх підопічних Михайло Клименко леліяв, як улюблені ним яблуні в саду. Із Народицького району до редакції «Радянської Житомирщини» в 60-ті роки надсилав свої твори школяр Василь Сташук. Сьогодні — лауреат премій ім. Івана Огієнка і Михайла Клименка, він згадує, як отримував спочатку короткі листи-поради від Михайла Даниловича, а потім приїздив до Житомира на щирі, задушевні розмови з поетом. «Таких людей, — каже В.Сташук, — мало. Толерантний, душевний, уважний. Якось після зустрічі з ним я зібрався додому, в Народичі, а Михайло Данилович запитує: «А гроші в тебе є?». «Та, — кажу, — щось зосталося», а сам підраховую в умі, чи вистачить на квиток. «Бери-бери!» — всунув у руку мені Клименко гроші, бо знав же, що я — не з багатіїв...»

Іще восьмикласником, у 1968 році, надіслав свої вірші до нашої редакції Михайло Пасічник. Спочатку отримав коротку відповідь від літконсультанта Михайла Клименка, надруковану на редакційному бланку. «Потім, — розповідає Михайло Пасічник, — стали надходити розгорнуті листи, написані від руки гарним Клименковим почерком. Михайло Данилович відзначав, що мені вдалося, де є якісь огріхи й недоречності, але так тактовно, так делікатно, що кожне його зауваження сприймалося як заохочення, стимул до подальшої роботи над словом».

А ще вражало усіх, хто знався з поетом, його надзвичайно чуйне, навіть батьківське ставлення до молоді. Той же М.Пасічник ділиться спогадами про це так:
«Нерідко ми, початкуючі поети: я, Петро Опанасенко, Михайло Жайворон, навчаючись у педінституті, як правило, в четвер — п’ятницю, коли гроші й запаси харчів, привезені з села на тиждень, уже закінчувалися, ішли до Михайла Даниловича додому. Він варив картоплю, ми підкріплювалися і — читали вірші. То були незабутні вечори.

Наш наставник по-батьківськи благословив нас на літературний шлях. Коли Петро Опанасенко пішов в армію, Михайло Данилович сам відібрав, упорядкував його вірші й відвіз у видавництво «Молодь». Перша Петрова збірка вийшла під назвою «Я ще солдат». Допоміг Клименко й мені у виданні першої поетичної збірки, написавши супровідного листа».

Важко навіть перерахувати імена всіх тих юних і талановитих, хто пройшов через руки Михайла Клименка: Микола Федоренко, Василь Оверчук, Марія Павленко, Віктор Гуменюк, Олександр Рихлюк, народна піснярка Ольга Добахова... Усім він і на заняттях літературної студії, і особисто вділив своїх таланту і душі.

А далі естафету вчителя та наставника підхопив його вихованець Валентин Грабовський, котрий тривалий час очолював літературну студію імені Михайла Клименка при Житомирському книжково-газетному видавництві «Полісся».

...Минули десятиріччя. Багато майстрів красного письменства, які відійшли в засвіти і які ще радують нас своєю творчістю, могли б повторити слова поета Михайла Пасічника: «Житомирщина» стала першим випробувальним полігоном, а тепер є постійним місцем дислокації моєї творчості».

Лінки