...Кажуть, що коли класик української літератури, відомий гуморист Остап Вишня плив на кораблику Дніпром до Кременчука і проминав Канів, біля пам’ятника Тарасові Шевченку він підвівся, зняв кепку, вклонився і сказав: «Будьмо!». Цим засвідчив свою пошану до поета і свою впевненість у світле майбутнє України.

Як спомин про цей ніби-то дріб’язковий момент і назвав «Будьмо!» свій роман-ессе про Остапа Вишню наш земляк, колишній журналіст редакції газети «Житомирщина» Анатолій Журавський. За своє життя він видав тільки дві частини цієї книги. Решту — не встиг. Дуже рано обірвалися його дні. Справу закінчила його дружина, завідуюча відділом обласного краєзнавчого музею Людмила Журавська. В історичному залі музею відбулося і представлення цієї книги. Про його творчий шлях тоді згадували літературознавець, заввідділом обласної наукової бібліотеки ім. О.Ольжича Володимир Білобровець, композитор Олесь Коляда та інші. Приїхали його земляки з Барашівської школи та шанувальники з Хорошівського району.

Анатолій Федорович Журавський народився 1952 року в селі Барашівці, що біля Житомира, в звичайній селянській родині. Мати його була шанована в селі трудівниця: добра, лагідна, співуча — її поважала вся вулиця. Батько — герой Великої Вітчизняної війни, пройшов її від першого до останнього дня.

Певне, від батьків до Анатолія перейшли бажання побільше знати та більше працювати.

Рідні пригадують: коли Толя навчався ще в сьомому класі, якось його маму перестріла вчителька:

— А що там з Толею? Чому до школи не ходить?

Мама здивувалася. Толя завжди добре вчився, справно ходив до школи.

Наступного ранку простежила: син як завжди зібрався і ніби-то пішов до школи. Але з двору не вийшов. Потайки пірнув у комору, забрався на горище — і цілий день читав там твори Остапа Вишні, аж захлинаючись від реготу.

А вже в дев’ятому класі Анатолій Журавський поїхав до Києва, знайшов там родину Остапа Вишні і — о диво! — дружина класика Варвава Губенко-Маслюченко повірила сільському хлопцеві, показала йому щоденники, спогади та невидані твори відомого письменника. Тож любов до Остапа Вишні, прагнення говорити про нього і його творчість прийшли до Анатолія Журавського ледь не з дитячого віку.\

Рано розпочав він і свою журналістську діяльність. Уже в 17 років став фотокореспондентом Житомирської районної газети: в їхній родині тоді був єдиний у селі фотоапарат. А потім працював і на обласному радіо, й у Чуднівській районній газеті, в обласній молодіжній.

Вищу освіту здобув у Київському театральному інституті імені Івана Карпенка-Карого. Дипломну роботу присвятив творчості Остапа Вишні. Після закінчення трохи завідував літературною частиною Житомирського обласного музично-драматичного театру. Але журналістське слово кликало його, вабило можливістю постійно бути серед людей, відстоювати справедливість. Тож пішов кореспондентом у нашу обласну газету — тепер «Житомирщину».

Газета тоді виходила 5 разів на тиждень. Тож кореспондентам потрібно було бувати в робітничих колективах, на полях і на фермах, у школах та лікарняних закладах від Олевська до Ружина. Потрібно було зустрічатися з людьми, дізнаватися про їхні проблеми, розповідати про успіхи. Анатолій Журавський активно працював у відділі літератури й публіцистики.

Крім того, писав ще й книги. Писав уночі, бо вдень була робота, відрядження. Увечері — сім’я, двоє дітей. Перша написана ним книга була про Остапа Вишню і називалася «Ніколи не сміявся без любові». Далі про Остапа Вишню він написав двосерійну кіноповість «Сльози наші на кремінь падають» — її дуже схвально зустріли письменники, критики. В 1990 році за нею фільм «Житіє Остапа Вишні» випустила кіностудія імені Олександра Довженка. Режисером був Ярослав Ланчак, а головну роль — письменника-гумориста — зіграв відомий український актор Богдан Ступка.

Не тільки творчість Остапа Вишні вивчав і популяризував Анатолій Журавський, а й багатьох інших наших відомих земляків. Наприклад, Івана Кочерги.

— Ну, як так може бути! — обурювався він у редакції газети, бесідуючи зі своїми колегами-журналістами Михайлом Клименком, Валентином Грабовським, Михайлом Сичем, Станіславом Ткачем. — Найвідповідальніший, найскладніший період свого життя Кочерга провів у Житомирі. Тут створив театральну трупу, писав свої відомі твори. Житомирський театр назвали його іменем! І при всьому тому про нього тут мало хто знає...

І Журавський зайнявся вивченням житомирського періоду життя Івана Кочерги. В результаті з’явилася його книга «Гамлет з вулиці Хлібної», видана 1996 року.

Здавалося б, Житомир багато знав про Бориса Тена. Але не все. В радянські часи практично не було мови про політичне заслання М.В.Хомичевського, про його релігійну, просвітницьку діяльність. Про це і не тільки написав Анатолій Журавський у книзі спогадів «Жадань і задумів неспокій», що вийшла друком 1988 року.

А потім Анатолій Журавський став творцем і редактором всеукраїнської газети «Слово просвіти», що виходила в Києві, та «Народний лікар України» — редакція її знаходилася в Житомирі.

І ще одна цікава деталь: серед багатьох захоплень в Анатолія Журавського було ще й вивчення стародавньої мови — санскриту. Він переконував своїх колег-газетярів, що саме санскрит є праматір’ю нашої рідної української.

У 1984 році Анатолій Журавський став членом Спілки письменників України. В 1988-му отримав звання заслуженого журналіста України.

А ще Анатолій Журавський писав вірші, видавав поетичні збірки. Ось як 20 років тому, наприклад, він звертався до Лесі Українки:

...Скажи нам, Лесю,
в цю хвилину,
Де птахи в нас, а де кроти?
Чи ми побачимо Вкраїну,
Яку жадала вічно ти?!

В нього було ще багато планів і задумів. Було багато напрацьованих, але недописаних творів. Життя його несподівано обірвалося в 49 років.

Але в пам’яті тих, кому випало його знати, він залишився назавжди. На світлий спогад про нього і цікавих людей, про яких він писав, лишилися його книги.

А в селі Барашівці Житомирського району одну з головних вулиць, на якій він народився і зростав, назвали іменем Анатолія Журавського. Так що тепер його діти і внуки ходять по його вулиці.

 

Погода

Фотоетюд

Фото14052019

Квіточка.

Фото Володимира СОБОЛЯ.

Лінки