«Мова солов’їна, а тьохкають чортзна­що», — сказала словами одного зі своїх літературних героїв Ліна Костенко. А й справді: вранці вмикаю радіоприймач і чую, як шоумени так званого «суспільного радіо» (саме шоумени, бо свої передачі вони самі називають «шоу») повчають, як треба правильно розмовляти українською.

Здавалось би, дуже добре — нам нагадують правила, які хтось або недовчив, або забув зі школи. Та тільки­но отой заготовлений редакцією «лікнеп» завершився, як ті ж ведучі, продовжуючи передачі «наживо», видають такі «перли», що за голову схопишся. Ось лише деякі, найуживаніші ними: «піднімають питання», «співпадіння», «положення справ», «зіштовхувалися з проблемами», «приймати участь», «півтора роки» і так далі. Мимоволі пригадується славнозвісний указ Петра І, в якому було сказано: «Віднині панам сенаторам говорити не по написаному, аби дур кожного видний був».

Того мовного «дуру» — скільки завгодно щонайперше серед українських «сановних» кіл, починаючи з тієї ж Верховної Ради, де, скажімо, перший заступник Голови парламенту Ірина Геращенко замість українського «гаразд» воліє користуватися англійським о’кей, депутат Барна взагалі перейшов на «матюжний діалект», а більшість обранців якщо не біля мікрофона, то в кулуарах розмовляють російською.
І саме вони, з порушенням Головою ВРУ А.Парубієм регламенту, із сьомого разу прийняли в першому читанні новий законопроект про мову. Порушення Регламенту Верховної Ради або звичайнісіньке знущання над ним для наших законотворців стало майже нормальним явищем. Але цього разу вони вирішили «погарцювати» на Конституції України.

В Основному Законі чітко визначено, що «Державною мовою в Україні є українська мова». У ній також «...гарантується вільний розвиток, використання і захист російської, інших мов національних меншин». У новому ж законопроекті жорстко записано, що єдиною державною й офіційною мовою в Україні є українська. Це при тому, що Україна — багатонаціональна держава, яка, за твердженням тих же законотворців, обрала європейський курс розвитку.

А в Європі якраз усе навпаки. Наші європейські сусіди користуються кількома державними чи офіційними мовами. Скажімо, в Австрії головна — німецька; регіональні — словенська, градищансько­хорватська, угорська. У Бельгії — фламандська, французька, німецька. На Кіпрі — грецька, турецька. У Польщі — польська; регіональні — білоруська, литовська, німецька. У Фінляндії — фінська і шведська (при тому, що шведська етнічна група становить близько 5% від загальної чисельності населення країни). У Швейцарії — німецька, французька, італійська, ретороманська (якою розмовляють близько 0,1% населення). У Білорусії — білоруська, російська.

Детальніше читайте у газеті "Житомирщина" за 09 листопада 2018

Погода

Фотоетюд

Фотоетюд13032018

Березень: зима відступає поволі.

Фото Марії КОЗІЄВОЇ.

Лінки