Сказати щось нове про Володимира Галактіоновича Короленка важко. Про великого гуманіста, надзвичайної чесності та безкорисливості, виняткової порядності людину написано чимало. Вивчено багато фактів з біографії, які красномовно засвідчують ці риси, говорять про життєву позицію цієї видатної людини.

Володимир Короленко за життя був відомий не лише як талановитий письменник, а й як борець за права людини. У 1895–1896 роках, виступаючи як журналіст і захисник у суді над удмуртами, яким загрожувала каторга на підставі сфальсифікованого звинувачення у ритуальному вбивстві, письменник добився виправдувального вироку і зняв наклеп з цілої народності (серія статей «Мултанское жертвоприношение»).

У 1903 році з властивою йому пристрастю Короленко виступив проти національної ворожнечі, що її розпалювали чорносотенці. Коли в газетах з’явилося повідомлення про єврейський погром у Кишиневі, під час якого було вбито й скалічено десятки людей, письменник спеціально поїхав туди, щоби на власні очі побачити сліди цієї трагедії. Він розмовляв з очевидцями, робив замальовки з натури, і, вражений кишинівськими подіями, написав нарис «Дом № 13», у якому показав картину погрому і злочинну роль у ньому чорносотенців та поліції.

У грудні 1906 року в селі Великих Сорочинцях сталися селянські заворушення, безжалісно придушені каральним загоном, на чолі якого стояв чиновник для особливих доручень при полтавському губернаторові Філонов. Короленко написав «Открытое письмо статскому советнику Филонову», в якому звинуватив останнього в епатуванні селян і вимагав притягти Філонова до судової відповідальності. Однак судовий процес не відбувся, оскільки Філонов був убитий есерами. Чорносотенці почали цькувати письменника, твердячи, що вбивство Філонова сталося під впливом «Открытого письма...». Короленко пише ще один нарис — «Сорочинская трагедия», в якому щиро й детальніше змальовує події.
Список подібних публікацій можна було б продовжити. У боротьбі за істину письменника не могли зупинити ані заслання, ані суди, ані прямі погрози, як це було у випадку з виступом Короленка проти Філонова. Саме тому під час розслідування у «справі Бейліса» до нього звернулися люди з проханням виступити захисником у суді. Авторитет Короленка міг стримати відверто антисемітські настрої прокурора. Адже звинувачувальний присуд Менделю Бейлісу був сигналом до початку широкомасштабних єврейських погромів.

У жовтні 1913 року 60-річний хворий письменник приїздить у Київ на цей суд — як журналіст. За час судового розслідування було опубліковано понад 15 статей Короленка в газетах «Киевская мысль», «Русские ведомости», «Речь» та інших виданнях (статті «На Лук’янівці», «Пани присяжні засідають», «Бейліс та мултанці», інші). Його нариси перенесли читача з суду на місце події, де, бесідуючи з мешканцями Лук’янівки, він провів власне журналістське розслідування. Статті Короленка виявили перед усією Росією абсурдність звинувачення. Бейліс був виправданий. Іще одна кривава акція не відбулася.

А скільки разів письменник йшов у бій за чиєсь життя! У його будинку в Полтаві, де він прожив останні 20 років, не зачинялися двері — незнайомі люди часто просили заступитися за своїх близьких.

Короленко, залишаючи творчу роботу, писав прохання, оббиваючи пороги інстанцій, рятуючи приречених від розстрілу. Надзвичайне почуття співпереживання і дивовижна безкомпромісність примушували його робити це і за царської влади, і при більшовиках, і при білогвардійцях. Для нього не важлива була національність звинуваченого — він протистояв будь-якому насиллю. Над його нарисом «Побутове явище» (1910 рік) про смертні кари, які відбувалися масово в країні, плакав Лев Толстой. Він писав Короленкові 27 березня 1910 року: «...не міг стримати не сльози, а ридання, статтю потрібно передрукувати і розповсюдити мільйонними екземплярами. Ніякі думські промови, ніякі трактати, ніякі драми, романи не матимуть однієї тисячної дії, тієї благотворної дії, яку повинна мати ця стаття».

Революцію 1917 року Короленко не сприйняв, як не сприйняв і дії диктатури пролетаріату по відношенню до своїх класових опонентів, вважаючи силові методи «зайвою жорстокістю». Професійним революціонером Короленко ніколи не був, однак те, що відбувалося в Росії, він добре розумів. Погляди письменника грунтувалися не на класовому підході, а на загальнолюдських принципах моралі. Свобода людини, істина, совість — ось ті принципи, які сповідував Короленко. З цих позицій він полемізував з Луначарським. Короленко написав шість листів Луначарському за рік до смерті — і на жоден не одержав відповіді. Чому? Відповідь на це запитання можна знайти у самих листах: дуже вже аргументовано була охарактеризована письменником нова влада. В одному з листів він писав, що країну доведено до жахливого стану. І головне, що зруйноване те, що було органічним у стосунках між містом і селом: природний зв’язок обміну. Доведеться це замінювати штучними заходами, примусовими відмежуванням, реквізиціями за допомогою каральних загонів: «...Ви проходите по селах України і Росії з розпеченим залізом, спалюєте цілі села і радієте з успіхів продовольчої політики...».

І ще: «Йде загальна розруха. І ясно, що далі. Так продовжуватися не може, і країні загрожують нечувані біди. Першою жертвою буде інтелігенція. Потім — міські робітники. Довше за всіх будуть триматися добре влаштовані комуністи і Червона Армія... Ви будуєте все на егоїзмі, а самі вимагаєте самозречення…».

Короленко вірив у Людину, в її добрий, розумний першопочаток, і тому, звертаючись через наркома до всіх тих, хто взяв владу до своїх рук, він писав: «Уряди гинуть від брехні... Можливо, є ще час повернутися до правди. І я впевнений, що народ, який сміливо йшов за вами шляхом насилля, з радістю прокинеться від сплячки і піде шляхом повернення до волі».

Читаючи Короленка сьогодні, мимоволі замислюєшся. Як же не вистачає Володимира Галактіоновича з його чесністю, гуманізмом, видатним розумом, далекоглядністю і мужністю нам сьогодні!

Наталія СЕМЕНОВА,
науковий співробітник Літературно-меморіального музею В.Г.Короленка в Житомирі.

Лінки