28 липня християни України й інших слов’янських народів з подячною молитвою до Бога відзначають 1030-річчя хрещення Київської Русі. Цьому ювілею приурочуються богослужіння, місіонерська діяльність, милосердя до знедолених, хресні ходи, встановлення на честь св. кн. Володимира пам’ятників, які сприятимуть консолідації нашого народу, його примиренню, спасінню у Христі Ісусі.

Князь Володимир — велична історична постать нашого народу. Він відкинув язичницьку віру, свідомо прийняв святе хрещення від православних греків, отримавши при цьому по милості Божій душевне і тілесне зцілення, хрестив свій народ і був мудрим державотворцем.

Хрещення Київської Русі князем Володимиром мало і має надзвичайно велике значення. Воно започаткувало буття нашої Церкви. Оголошення християнства державною релігією сприяло докорінним змінам у житті нашого народу через прийняття Божого Христового вчення. Ось чому християнство мало і має об’єднавчу силу для всіх слов’янських народів. Об’єднання Київської Русі князь Володимир здійснював на християнських засадах. У цьому йому допомагала молода Православна Церква, що за князя Володимира, окрім Київської митрополії, мала вісім єпархій: Чернігівську, Ростовську, Володимир-Волинську, Новгородську, Турівську, Полоцьку, Тмутараканьську і Білгородську. Церква була для Київської Русі основою її церковної та культурної єдності. Вона справляла значний вплив на припинення міжусобиць серед князів, на об’єднання князівств у єдину державу, на зміцнення та розширення зв’язків із багатьма європейськими державами, насамперед, Візантією та Болгарією.

Із прийняттям християнства на Русь прийшли ті форми церковного управління, які існували на Сході. Воно справило вплив на різні сторони як державно-правового, так і соціального устрою Київської Русі. Прадавній літописець засвідчує: «Дивно же єсть се, колико добра сотворил Русстей земле, крестив ю». Через Номоканон змінилися цивільне, кримінальне, майнове, сімейне і шлюбне права. Послаблювалася холопська неволя, приборкувалася кабала лихварства.

Універсальний вплив християнства — у царині культури, освіти й виховання світогляду. «Чим ближче ми повертаємося до прадавньої Русі, — зауважує академік Дмитро Лихачов, — тим зрозуміліше для нас, що в прадавній Русі існувала своєрідна і велика культура». Культура, що прийшла в Київську Русь з прийняттям християнства з Візантії, продовжувала розвиватися на грунті духовної творчості. Це сприяло історичному самовизначенню держави й утвердженню її у світовому історичному процесі. Культура давньої Русі поєднувалася з найвищими цінностями в архітектурі, іконописі, фресках, у декоративному мистецтві, в шитті, в хоровій музиці й літературі. Християнство сприяло створенню і розвиткові нації.

Віра і богослужіння потребували грамотності, книжності й мистецтва, причому в найширших масштабах. Школа, книги й освіта протягом багатьох століть були виключно церковними. Архітектура, живопис і музика знаходили своє вираження в церковних пам’ятниках. Світовою вершиною в галузі живопису стає давньоруська ікона, яка спонукає до любові, миру, краси, духовного відродження.
Після запровадження християнства на життя наших пращурів значний вплив справили література, природничі наукові погляди і, в першу чергу, православне богослов’я. Православна Церква потребувала церковно-богослужбових і церковно-просвітницьких книг, які перекладалися з грецької мови або привозилися з Болгарії. Християнство стало стимулом розвитку власної писемності. До неї належить така видатна пам’ятка літератури, як глибоко патріотичне «Слово про закон і благодать» митрополита Київського Іларіона. Великий князь Ярослав Мудрий заснував при Софіївському соборі першу на Русі бібліотеку. В XI столітті в монастирях Києва і Новгорода писалися літописи про події загальнодержавного значення.

Християнство збагатило слов’янські народи новими науковими і філософськими поняттями, того часу їм маловідомими. За дослідженнями літературознавців, старослов’янська мова до середини XI століття «значно перевершила за своїм виражальним багатством багато мов тодішнього європейського світу».

Значною є роль Церкви у формуванні моральних ідеалів наших пращурів. Вони збагачувалися характерними рисами Православ’я: святістю, аскетизмом, смиренням, співчутливим братолюбством, жертовністю і вірою в загробне життя. На цьому будувався світогляд наших предків. Він не був філософською течією, відомою одним і не відомою іншим. Це одвічне світорозуміння, яке пронизує плоть і кров народу, з покоління в покоління живе в нас, у нашій вірі, в народній совісті.

Частково, на жаль, проявлялася і проявляється язичницька закваска: гордощів, помсти, приниження гідності ближнього, рабства... Та ідеал продовжував жити. Для Церкви, князів і всього народу він був один: благодатний страх Божий (ходіння перед Богом у покаянні, благочесті), молитва, милостиня, братолюбство і вічна Правда.

Давньоруські письмена XI століття свідчать, що хрещення Київської Русі за святого князя Володимира не можна вважати початком християнства в нашій країні. За церковними переказами початок євангельського благовістя відноситься до І століття і пов’язується з апостолом Андрієм Первозванним. Більшого поширення християнство набуло в результаті місії слов’янських святих просвітителів Кирила і Мефодія. Переклад святими братами Святого Письма, богослужбових книг, творів святих сприяв значному поширенню християнства на нашій землі. Літературні пам’ятки згадують про існування християнських храмів у Київській Русі за князів Діра та Аскольда в часи Патріарха Константинопольського Фотія (друга половина XI століття) і особливо за святої княгині Ольги (955 — 969). За князя Володимира християнство набуло повсюдного поширення і стало державною релігією.

Про хрещення Київської Русі розповідають різні літературні пам’ятки XI століття. До них, насамперед, належить «Літопис преподобного Нестора», його ще називають «Початковим Літописом», а також ікона Києво-Печерського монастиря.
Деякі історики стверджують, що князь Володимир керувався політичними, суспільними і культурними мотивами, обираючи Східне християнство державною релігією. Звичайно, такі міркування мали місце. Але митрополит Іларіон у «Слові про закон і благодать» вказує на іншу причину: на внутрішнє звернення князя Володимира до Христа під дією благодаті Божої. Він говорить: «Коли жив він і землею своєю керував з правдою, мужністю і розумінням, ... глянуло на нього всемилостиве око Всеблагого Бога, і засіяв у серці його розум: він зрозумів суєту ідольської омани і знайшов Єдиного Бога, Який створив усе видиме і невидиме. Таємний голос благодаті звернув слух Володимира до слухання голосів від людей. Завжди слухав він, — говорить митрополит Іларіон, — про православну христолюбиву і сильну вірою землю грецьку, про її християн, храми, святині, величність тамтешнього служіння Богові, і, слухаючи все це, загорівся духом і серцем, забажав бути християнином та обернути в християнство всю землю свою». Інший давній оповідач, ченець Яків, пише, що Володимир чув про свою мудру бабцю Ольгу, котра ходила в Царгород, прийняла грецьку віру і не бажала жити за язичницькими гріховними законами. Вона полюбила красу християнського життя, що вело до миру, щастя на землі й вічного блаженства в Царстві Небесному.

Після хрещення Києва та інших давньоруських міст святий Володимир влаштовував торжества для всієї Русі, збираючи звідусюди на церковні й національні святкування найкращих людей. Святкування ці мали надзвичайно важливе національне і культурне значення. Сам факт масового об’єднання людей через богослужіння, трапезу й загальне свято перемоги християнства над язичництвом і Русі — над печенігами справляв незабутнє враження на народ, який почав усвідомлювати свою єдність і свою національну міць.

Професор В.О.Ключевський зазначав: «Наступні покоління згадували про Київську Русь як про колиску руської народності. Народ досі пам’ятає і знає старий Київ з його князями і богатирями, з його Святою Софією і Печерською лаврою, щиро любить і шанує його». Сяйво цих святинь запалало в душах наших людей, потім проявилося і в патріотичному місіонерстві, храмобудівництві у містах і селах нашої країни, іконописі та інших багатьох добрих ділах на славу Божу. Нам належить усе це берегти, примножувати і передати християнські цінності молодому поколінню, яке, на жаль, певні сили хочуть секуляризувати, навертаючи до язичництва.

Бог через Своїх слуг передав нам безцінний скарб — спасительну віру Православну. Будемо завжди вдячні Господу Богу і Його вірним слугам.

Додати коментар

Захисний код
Оновити