Державна служба — це той суспільний інструмент, який забезпечує стабільність держави як інституту, зумовлює послідовність і наступність у проведенні державної політики, неперервність у наданні публічних послуг. Незалежна Україна створила базові елементи демократичного суспільства, однією з перших на пострадянських теренах сформувала більшість інститутів публічної адміністрації. Важливим кроком у створенні нових інститутів громадянського суспільства стало прийняття у 2015 р. нового Закону «Про державну службу».

Про історію державної служби та сучасний український досвід демократичного урядування в умовах перехідної економіки наш кореспондент веде розмову із заступником начальника Міжрегіонального управління Нацдержслужби у Вінницькій, Житомирській та Хмельницькій областях Володимиром Бражевським.

— Як відомо, 23 червня цього року буде відзначатися 100-­річчя запровадження державної служби в Україні. Якими подіями закладалися основи сучасної державної служби?

— Підтвердження факту прийняття у добу Української держави за часів відомого військового діяча, нащадка українського гетьманського роду Павла Скоропадського перших законів, що у 1918 році закладали основу сучасної державної служби України, дає підстави відзначати у 2018 році 100­ту річницю запровадження державної служби в Україні.

29 квітня 1918 року в результаті силового усунення Центральної Ради парламентську за формою, демократичну за сутністю, соціалістичну за ідейним спрямуванням УНР заступила Українська держава у формі гетьманату.
Слід відзначити, що вже протягом століття точаться дискусії відносно моделі державності, збудованої П.Скоропадським. Його адепти вважають, що це був закономірний процес відтворення давньоукраїнської державницької традиції. Інші стверджують, що це — штучне утворення, маріонетковий режим, держава­-сателіт. На наш погляд, хоча залежність гетьмана від союзників була очевидною, гетьманат мав формальні ознаки самостійної держави: визнання інших країн, дипломатичні відносини, міжнародні угоди тощо.

Отже, прийняття зводу законів про державний устрій, сформування уряду, визначення функцій гетьманської адміністрації, організація Державної канцелярії, призначення Державного сенату, створення мережі губернських і повітових старост нагально вимагало налагодження роботи їхнього апарату. Саме таким інструментом тоді й виступав інститут державної служби.

Інститут державної служби сучасної України заснований прийняттям Закону України «Про державну службу», який набув чинності 1 січня 1994 року.

День державної служби відзначається в Україні щороку 23 червня згідно з Указом Президента з 2003 року, в День державної служби Організації Об’єднаних Націй.

— Володимире Миколайовичу, цікаво, а якою була зарплата державних службовців у 1918 році?

— У 1918 році Радою міністрів був ухвалений перший законодавчий акт з цього питання і стосувався він лише вищих посадових осіб держави: гетьмана, прем’єр­міністра, міністрів та їхніх заступників. Особисте утримання гетьмана визначили у 8 тис. крб. на місяць, а також 10 тис. крб. на представницькі витрати. Главі держави також одноразово виділили 30 тис. крб. для покриття витрат на початкове облаштування.

Що ж до членів уряду, то вихідною точкою визначення розмірів посадових окладів міністрів і їхніх товаришів (заступників) була обрана найнижча межа зарплати міністрів Тимчасового уряду. Отже, члени Ради міністрів Української держави отримували 18 тис., а заступники — 15 тис. крб. Оклад голови уряду визначили в 24 тис. крб.

Далі йшли урядовці різних розрядів з діапазоном окладів від 9 до 3 тис. крб. На найнижчому щаблі міністерської ієрархічної драбини знаходилася посада практиканта з окладом у 1800 крб.

Купівельна спроможність за цінами 1918 року була такою, що за 1 крб. можна було купити 2 буханки хліба, за 4 крб. — 1 кг м’яса свинини, за 300 крб. — чоловічий костюм, за 400 крб. — 10 кубометрів дров.

У законі також прописувалися умови матеріально­побутового забезпечення вищих урядовців. Голова Ради міністрів мав право на казенне помешкання, його опалення, освітлення, а також щорічно 24 тис. крб. представницьких. Міністрам та їхнім заступникам надавалися квартири або грошова компенсація в розмірі чверті посадового окладу. Передбачалися підйомні в разі переїзду до місця служби й вагони для перевезення майна.

Досить складним і диференційованим був механізм визначення оплати проїзду та добових під час відряджень. Оплата залежала від класу посади. Міністри та їхні заступники користувалися безкоштовним проїздом. Керівникам відомств навіть надавався окремий вагон. Розміри добових залежали від посади, відстані, міст перебування та їхнього розряду. Київ, Харків, Одеса були визначені як найдорожчі для проживання, і для них встановлювалися окремі добові — від 50 до 10 крб., у Житомирі добові були меншими.

— Цікаво, чи мали посадовці у той час якісь пільги чи преференції?

— Недостатньо дослідженим залишається питання про пільги та преференції державних службовців. Щодо найвищих урядовців, то вони були досить чітко виписані у відповідних законах. Проте стосовно основної маси пересічних службовців такої нормативної бази не існувало. Преміювати всіх державних службовців не було фінансової можливості, тому визнали за потрібне надавати, так би мовити, «адресну допомогу» найменш забезпеченим категоріям. До таких віднесли тих посадовців, чий річний дохід не перевищував 5400 крб., тобто йшлося про державних службовців VІІІ — ХІІ класів.

Чимало працівників ставили питання про суттєву зношеність їхнього гардеробу, неможливість його оновлення через дорожнечу. Уряд спробував розв’язати цю проблему, асигнувавши 2 млн. крб. на видачу авансів чиновникам центральних установ для купівлі сукна. Відповідні ліміти цього матеріалу мало забезпечити міністерство продовольства.

— А якою тоді була процедура відбору осіб на державну службу?

— Фахівцями Державної канцелярії був розроблений надзвичайно важливий закон про порядок призначення осіб на державну службу, який був затверджений гетьманом. Вихідною позицією цього акта була стаття про тимчасовий державний устрій. Згідно з нею, гетьман призначав і звільняв голову уряду, міністрів, інших вищих посадовців. Було розроблено також схему призначення урядовців і службовців інших класів. Передбачалася й процедура оприлюднення інформації про призначення на відповідні посади.

Завдяки активній законотворчій праці співробітників Державної канцелярії протягом двох місяців була підготовлена, пройшла юридичну експертизу, обговорення в уряді та затвердження гетьманом низка законів, які створили міцне правове підгрунтя для оформлення інституту державної служби на нових ідейно­організаційних засадах і забезпечення його інтеграції до процесу будівництва Української Держави.
Крім названих фундаментальних профільних законів у царині державної служби, Рада міністрів періодично ухвалювала акти, спрямовані на вдосконалення цього управлінського інституту. Окремі з них були інспіровані подіями внутрішнього життя міністерств, негативним сприйняттям частиною працівників апарату нової влади. У відповідь на страйк службовців окремих міністерств, за ініціативи прем’єр­міністра уряд ухвалив рішення, яке досить жорстко регулювало питання участі державних службовців у страйках. Такі акції протесту визнавалися неприпустимими, а страйкарі мали бути «усунуті з посад». Повернення на роботу допускалося лише з дозволу керівника відомства.

— Чи присягали державні службовці у 1918 році на вірність народу, державі чи владі?

— На розгляд Кабінету міністрів було внесено проекти текстів урочистої обітниці службовців цивільного відомства, суддів і присяги військових. Схваливши їх, уряд постановив, «щоб урочиста обіцянка бралася від усіх осіб, які знаходяться у відомстві».

Та обставина, що закон про обіцянку державних службовців був ухвалений одним із перших, мала досить вагому політичну аргументацію. Апарат колишніх міністерств УНР був насичений представниками донедавна урядових соціалістичних партій. Невизнання їх керівними органами гетьманської влади могло спровокувати обструктивні дії з боку рядових партійців в управлінських інстанціях. Тому прийняття урочистої обітниці було своєрідним тестом на лояльність до нової влади. Ті, хто відмовлялися її приймати, звільнялись або ж не зараховувалися на службу.

Текст урочистої обітниці цивільних державних службовців був досить лаконічним: «Урочисто обіцяю вірно служити Державі Українській, визнавати її державну владу, виконувати її закони і всіма силами охороняти її інтереси і добробут.
Держава визнавалася найвищим ціннісним імперативом. Саме Українській Державі присягали цивільні службовці та суддівський корпус. Прикметно, що й присяга військових мала відповідну ієрархію пріоритетів — «щиро служити Українській Державі і Ясновельможному панові Гетьману, безумовно слухатися військових начальників», зберігати вірність прапорові, не розголошувати службової таємниці. Православні військовики завершували присягу словами: «В цих справах най допоможе мені Господь Бог Всесильний». У тексті присяги, яку складали воїни іншої віри чи язичники, звертання до Бога не наводилося.

Упродовж 1918 року урочисту обітницю в основному склали службовці органів державної влади, працівники судових установ, військові. Найсуттєвіший спротив учинили працівники апарату міністерства земельних справ, звинувативши міністра у русифікаторській політиці. Непоодинокими були й випадки відмови від присяги військових, які мотивували це вже складеною раніше присягою цареві чи Тимчасовому урядові.

Отже, створення законодавчої бази функціонування державної служби у 1918 році дозволило формалізувати відносини працівників органів виконавчої влади з державою, відсепарувати їхній склад, мінімізувати політизацію управлінських кадрів. Це також дало змогу уніфікувати структуру урядових установ і місцевих адміністрацій, визначити обов’язки та права державних службовців, створити умови для їхнього кар’єрного зростання. Взяті у комплексі, заходи правового, організаційного та матеріального характеру сприяли підвищенню ефективності інституту державної служби як важливого владно­управлінського інструменту розбудови Української Держави.

— Перейдемо від історії до наших днів. 27 червня 2014 року укладена і 16 вересня ратифікована Угода про асоціацію з Європейським Союзом. Проведення яких інституціональних і структурних реформ передбачено відповідно до цієї Угоди?

— Послідовна і ефективна імплементація Угоди про асоціацію між Україною і ЄС потребує реформування усіх ключових сфер державного управління і впровадження європейських стандартів з метою підвищення якості життя населення. Реформа державної служби значною мірою визначає успіх інших реформ, результати яких безпосередньо залежать від якості управлінських рішень державних органів.

Зобов’язання якнайшвидше провести реформу державного управління, зокрема, державної служби, закріплене в Стратегії сталого розвитку «Україна — 2020» та Програмі діяльності Кабінету Міністрів України.

Сучасна реформа державної служби повинна забезпечити її нову якість відповідно до кращої європейської практики. Пріоритетами реформи державної служби є:

побудова професійної, некорумпованої, престижної, орієнтованої на потреби громадян державної служби;

відділення політики від адміністрування;

впровадження компетентнісної моделі управління людськими ресурсами;

гармонізація державної служби і служби в органах місцевого самоврядування;

впровадження прозорої моделі оплати праці та кар’єрної мотивації державних службовців;

кадрове забезпечення процесу децентралізації.

— Володимире Миколайовичу, що ви хотіли б побажати державним службовцям у сторічний ювілей української державної служби?

— Насамперед вітаю державних службовців області з професійним святом. Нехай ваша праця на благо нашої держави зміцнює її та створює усі умови для побудови розвинутого громадянського суспільства.
Нехай наступні роки будуть сповнені творчим натхненням, життєвою енергією, добром, злагодою, впевненістю в завтрашньому дні нашої держави!

 

Додати коментар

Захисний код
Оновити