Згадуючи 1986-­ий — рік Чорнобильської аварії — розумію, як змінилися ми за роки, які з тої пори минули. Як змінилась країна. І як не змінились громадяни благополучної Швейцарії, котрі тоді перейнялись нашими проблемами, нашими болями, і впряглися у їх вирішення.

Розповідає співкоординаторка швейцарсько­українського співробітництва в Лугинському районі Валентина Торгонська:

— Наша історія розпочалася в 1989 році приїздом в Україну на запрошення відомого українського письменника і лікаря Юрія Щербака «російської швейцарки» Ніки Миколаївни Ніланової­Пастор та її подруги Зіглінди Крамм. Вони ознайомилися з ситуацією, намітили шляхи подальшої роботи. Мені спільно з Юрієм Гриневичем і швейцарськими активістами випала честь організовувати роботу дитячих таборів у цій країні та координувати інші напрямки нашої спільної роботи в Україні.

Юрій Гриневич:

— У 1990 році в Швейцарії почав роботу перший оздоровчий табір для дітей із України, з Лугинського району, які проживали на радіаційно забруднених територіях після катастрофи на ЧАЕС. За 28 років при активній співпраці організаторів проекту було оздоровлено більше 2000 дітей, здійснювалась велика гуманітарна допомога, втілювались в життя різноманітні медичні, соціальні та культурні проекти. Всі роки в нашому таборі працювали великі фахівці своєї справи, справжні професіонали: музиканти, художники, лікарі, інженери, спортсмени, вчені. Крім відпочинку і оздоровлення діти під керівництвом майстрів­професіоналів вивчали різні ремесла (гончарну справу, рукоділля).

Однією з важливих особливостей нашого табору було безкоштовне лікування зубів для всіх дітей групи. Центральну роль у цьому виконували швейцарські дантисти. Лікарі­дантисти брали за свій рахунок відпустки і працювали для дітей. Робочий день починався о 8.00 і закінчувався часто опівночі. Без вихідних. Медичні препарати, інструменти, ліки та матеріали були придбані за їхні власні кошти. А у вільну хвилину — робота на кухні, спілкування з дітьми.

Чому швейцарці зв’язалися саме з нами, з нашим районом, а не з іншими? Намагався з’ясувати це у них самих. Прямої відповіді від дипломатичних європейців не отримав. Вичислив її згодом сам. Просто з усіх можливих варіантів саме в нашому районі швейцарці з перших кроків вийшли на безкорисливих, ніби й не сучасних українських зовсім, координаторів їхніх проектів — Юрія Гриневича і Валентину Торгонську. Які не про себе — про дітей дбали. Швейцарці вміють це бачити. В інших було трішки не так. Тому й Лугини.

Як це працює? Збираються небайдужі люди, звичайні собі залізничники, лікарі, робітники й науковці, які усвідомлюють необхідність допомоги нашим дітям. Створюють юридично громадську організацію. Збирають із людей добровільні грошові внески. Велику підтримку в цьому їм місцева церква надає. В залежності від зібраної суми планують, що за ці гроші вони можуть зробити для наших дітей доброго. Роблять намічене самі чи шукають наших підрядчиків, оплачують їм роботу і матеріали. Скажімо, в Липницькій бібліотеці вони встановлювали вікна, обладнання і електроніку самі. Приїхали у свою відпустку двоє майстрових швейцарців із «правильними» руками і все те поставили. Просили місцеве начальство знайти їм одного­двох підсобних робітників — принести, потримати, подати, швидше робота пішла б. Адже для липницьких дітей же роблять, та й чимало здорових чоловіків навколо тиняється явно без роботи. Начальство сказало: нема, ніхто не хоче. Ну, нема то й нема, зробили самі. А в кінці року збираються ці небайдужі люди разом і слухають звіт координаторів — куди й для чого вони зібрані ними гроші витратили. Цей звіт підтверджується бухгалтерськими документами, якщо вони є. Фотознімками і листами отримувачів допомоги. А частіше — просто чесним словом координаторів. І так уже — 28 років. Зараз там працює два благодійних товариства — «Діти Чорнобиля» і «Дитячий табір «Чорнобиль».

Літні табори в мальовничих Альпах — це далеко не єдиний і навіть не основний напрям роботи швейцарців. Немає в районі жодної школи чи дитсадочка, до яких би не дійшла їхня турбота. Внутрішні туалети в Кремному, Жеревцях та обох лугинських школах; енергозберігаючі вікна у більшості шкіл; ремонти дахів і встановлення сучасних дверей; обладнання шкільних їдалень і гардеробів; закупівля нових меблів і спортивного інвентаря; оплата навчання, одягу, лікування зубів і хірургічних операцій для дітей із соціально незахищених сімей та ще десятки малих і великих добрих справ фінансують і організовують вони.

Знаходять у Києві спеціалістів із дитячої фізкультури, запрошують їх в Лугини і організовують тут семінар­навчання для шкільних вчителів фізкультури, на якому столичні науковці навчають правильно проводити уроки фізкультури, щоб вони давали максимальний ефект. Проводять у Лугинах грандіозне свято бігу, на яке звозять ледве чи не всіх школярів­старшокласників району. І кілька сотень юних бігунів веселою юрбою біжать вулицями містечка й фінішують на стадіоні, де потім проводиться велике спортивне свято.

Забезпечують усіх школярів світло­відбиваючими значками і наліпками для безпечного пересування вулицями в темну пору доби. Періодично закуповують і роздають у шкільні бібліотеки шикарні книжки — великі енциклопедичні довідники, твори всесвітньо відомих дитячих письменників.

І цей перелік можна продовжувати. Напрошується порівняння з турботою про наших дітей від наших рідних чиновників, депутатів та ін. Але я цього робити не буду. Кому охота, порівняйте самі. Це неважко. А виникла ця думка після того, як, збираючись писати оцей текст, безуспішно намагався отримати від швейцарських друзів хоч якісь узагальнюючі підсумки їхньої багаторічної діяльності, суми вкладених у наших дітей коштів, перелік будівельних об’єктів тощо. Виявляється, нема у них такого обліку. Закінчився рік, прозвітували перед тими, хто дав гроші, — і все, забули й поїхали далі.

Отут­то і пригадалися звіти наших депутатів, які перед кожними новими виборами цілі газетні номери випускають, а то й книжки з дотошним переліком усіх їхніх «великих» справ. Привіз у школу дві комп’ютерні «миші» та картридж за 100 гривень — «поставив комп’ютерну техніку» називається; два вживаних стільці з офісу помпезно називається «забезпеченням меблями» тощо. Та головна різниця навіть не в цьому. Наші добрі депутати «дарують» те все нам за бюджетні, тобто за наші ж гроші. Або (дуже зрідка) відстьобнуть якийсь відсоточок із вкрадених у країни, тобто, знову ж, у нас. Швейцарці ж фінансують оту всю допомогу зі своїх зарплат. І в обсягах у сотні разів більших, ніж наші рідні «слуги народу». І нікому й ніколи про це не хваляться.

Наприкінці минулого року керівник організації «Діти Чорнобиля» Люций Оберер і один з її активістів Фабіан Мааш приїхали в район уточнити обсяги робіт на 2018 рік. Їхня діяльність у цьому році в районі буде спрямована на 4 проекти:

. Забезпечення шкіл спортивним інвентарем. 2. Очищення води для дитячого харчування. 3. Покращення освітлення в класах за рахунок впровадження енергозберігаючих ламп. 4. Роздільне збирання сміття. У ході поїздки по школах району швейцарські друзі самі зробили інвентаризацію наявного спортивного обладнання та кількості електролампочок, ознайомилися з роботою водоочисного приладу в Лугинському дитячому садочку та впровадженням роздільного збирання сміття по школах.

У кожній школі Люций Оберер впізнавав дітей, які відпочивали в минулі роки у швейцарських таборах, а вони впізнавали Люция. Згадували, розпитували про теперішнє життя­буття. У Жеревецькій школі Люций потрапив на урок англійської мови і хвилин з 10 залюбки спілкувався з учнями англійською. Скажу відверто, мене та легкість, з якою жеревецькі школярі розуміли сказане Люциєм і без проблем запитували й відповідали йому англійською, вразила.
Швейцарці із задоволенням допомагають тим школам, у яких директори, учителі й нерідко учні оперативно виконують свою частку роботи. Директор Миролюбівської школи Леонід Давиденко дивується: «Швейцарці дали нам гроші на вікна. Ми швиденько їх закупили, встановили і звіт із фотознімками надіслали. І відповідь отримали: дякуємо вам за оперативну роботу. Так це ж не вони нам, а ми їм повинні дякувати.

Швейцарці методично й наполегливо, рік за роком і крок за кроком, намагаються в міру своїх, далеко не безмежних, можливостей зробити кращими умови навчання наших дітей. Зробити кращими, добрішими, впевненішими і сильнішими, наших дітей. Щоб вони згодом зробили кращою нашу країну. Благодійники змушені вирішувати питання своєї допомоги по наших жахливих правилах. Інколи, щоб мати змогу надавати нам свою благодійну допомогу, навіть платять хабарі нашим чиновникам. Бо наші чиновники — вони такі. Суворі. Та попри усі перипетії швейцарці вперто роблять свою справу. Вони знають, що роблять. І в Україну вірять.

Додати коментар

Захисний код
Оновити