Нещодавно в Житомирі побував Герой України, політик і державний діяч Левко Лук’яненко. На зустрічі з молоддю Житомирського обласного ліцею для обдарованих дітей він говорив про історію національно­визвольних змагань, уроки боротьби українського народу за незалежність. Кореспондент «Житомирщини» запропонувала Левку Григоровичу висловитися про день сучасний.

— Левко Григоровичу, можна з повним правом сказати, що ви поклали своє життя на боротьбу за незалежну Україну. Опір тодішній владі, тюрми, концтабори, державницька робота й написання Акта проголошення незалежності України — усе було присвячене появі нової України. Ви мріяли саме про таку, як сьогодні, державу? Вашу мету досягнуто?

— Ні, я не можу цього сказати. Того, чого я прагнув, досі не досягнуто. Я бажав не просто незалежності, а щоб Україна була самостійною, а не малоросійською, щоб вона була правовою державою і щоб у ній була свобода економічної, політичної діяльності. Щоб український народ був господарем на своїй землі й реалізував заповіти наших мудрих пращурів. На жаль, цього не сталося.

— Одразу ж виникають класичні запитання: хто винен? і що робити? То чому через понад чверть століття оті ваші задуми залишаються нереалізованими?

— Хоч саме я своєю рукою написав Акт проголошення незалежності України, але правильніше було б — самостійної. 26 років тому ми не стали незалежними, бо перебували під впливом російських агітації й пропаганди. Особливо телевізія, найвпливовіша зі ЗМІ, говорила те, що потрібно Москві. Ненавиділи Україну й сіяли в уми українців пропагандистське навіювання неповноцінності й другорядності. Ще й сьогодні воно сидить у нашій свідомості.

— Але ж були конкретні дійові особи, які формували політику в середині країни. Вони несуть відповідальність?

— Щонайперше, винен сам народ. Він настільки забамбулений, що не став громадянином, а залишився рабом; став рабом за 70 років комуністичного тоталітаризму, і коли припинилося рабство збоку, то в душах почуття раба залишилося. І доказом цього є те, що народ, зокрема, старше покоління, йде на вибори і продає свій голос за кіло гречки або за 200 гривень. Обрали столичним міським головою Черновецького — на горе собі й на сміх усій Україні. Здавалось би, раз помилилися. Так одумайтеся! Ні, молодь на вибори не пішла, а старі — знову купилися.

— Але хтось же, уже в наші часи, народ України до цього довів?

— Я б сказав, що не довів, а не допоміг вирватися з рабства. От ви запитали про конкретних дійових осіб. У 1991­му влада при переході залишилася комуністична. Комуністична більшість у тодішній Верховній Раді проголосувала за незалежність, але ж вона залишилася керувати й далі. Треба було тоді розігнати ту Верховну Раду, а цього не зробили.

— А в нинішній же Верховній Раді комуністів немає, Опозиційний блок теж прокомуністичним не назвеш...

— Справді, нинішня Верховна Рада оновлена на 56%. Прийшли в неї люди з Майдану, здавалось би — новий дух і патріотизм. А їм показали по мільйону доларів — і замакітрилось у голові, то й стали такими ж, як і всі інші. Тому й проголосували 255 депутатів за усунення Єгора Соболєва з посади голови Антикорупційного комітету.

— І який же, на вашу думку, вихід? Із чого починати вичищування парламентських і взагалі — владних авгієвих стаєнь?

— Щонайперше — кожен, хто має такі можливості, мусить сказати, що коли будуть вибори, а вони будуть скоро — одні, другі, а, може, й треті, — щоб ніхто не продавав свій бюлетень, а проголосував як потрібно.

— А як потрібно?

— Треба взяти бюлетень, серед усіх кандидатів спочатку вибрати українців, бо чужинці не будуть дбати про Україну. Друге: подивіться на їхні біографії — не на агітаційні листівки, видрукувані на гарному папері, а на те, хто яку освіту має, хто де працював, які посади займав, чи він порядна людина. Бо треба, щоб майбутній депутат був фахівцем і совісною людиною, й патріотом України, а не своєї кишені. А тоді вибери й проголосуй сам, не продаючи бюлетень. І якби наші мільйони виборців старшого покоління це зробили, то це означало б, що нація вперше сформувала патріотичний парламент. Бо досі в нас такого не було.

— Проте, погодьтесь, що не лише Верховна Рада і її сьогоднішні патріоти­перевертні роблять погоду в державі. Що треба іще змінити, з чим і з ким боротися?

— Треба позбавлятися від внутрішніх злодіїв, які вивозять мільярди доларів з України. Погляньте, ми ж нічого не виробляємо, найменші дрібниці імпортуємо з­за кордону. Це ж насмішка влади над своєю державою. Чому Прем’єр­міністр і весь уряд не сприяють розвитку малого бізнесу, чому і досі винищують і село, і промисловість? Це було при Януковичі — продовжується й зараз.
Тому я й кажу, що керувати державою мають фахівці­патріоти.

— Не такі, які лише на словах борються з корупцією, що як іржа роз’їдає весь державний механізм?

— Причина цього — в тому ж самому: пасивність нашого населення. Винні не лише ті, хто бере, а й ті, хто дає. Уявіть собі, що французи прокинулися й дізналися, що президент Франції причетний до вбивства журналіста. Що було б? У Парижі наступного дня зібрався б на вулицях мільйон французів, президента скинули б.

А в нас що сталося, коли дізналися, що Л.Кучма причетний до вбивства? Вийшло із Західної України 10 тисяч, зі Східної України — 11 тисяч. 23 лютого з усієї України десь тисяч 25 — і все. Президент подивився — мало. І він не поступився. Оце різниця між французами й українцями.

Треба відстоювати свої права і тоді ми будемо справді європейською, вільною, незалежною нацією.

— Левко Григоровичу, пройшовши за своє довге життя стільки випробувань, як ви почуваєтеся?

— Знаєте, незважаючи на переслідування, тюрми, концтабори, засудження до страти, я — щасливий чоловік. Смислом мого життя було завжди — скільки я прислужився, що я люблю більше матері, дружини? Це Україна. Це було вищою метою мого життя, і я її досяг.

Додати коментар

Захисний код
Оновити