Важко не помітити на вулиці жебраків: обдертих, брудних дітей чи немічних людей похилого віку. Буває й так, що на вигляд зовсім здорові люди просять милостиню. Інколи жебраки викликають в нас почуття огиди, нерозуміння, але найчастіше ми знаходимо в кишені хоча б кілька гривень аби проявити до їх долі співчуття. Ми діємо за покликом серця, поширюючи добро, як цього навчає нас християнська мораль.

Та чи завжди є жебраками ті, хто просять гроші на вулицях, у підземних переходах, під церквами чи на цвинтарях? І що насправді ми чинимо, добро чи зло, даючи гроші жебракам? На жаль, статистика та історії постраждалих від торгівлі людьми підтверджують: більшість із тих, хто просить гроші на вулиці, були примушені злочинцями займатися жебрацтвом. І чим більше ми даємо гроші, тим більше вкорінюємо такий вид торгівлі людьми як жебрацтво

Історія перша. Холодний осінній світанок. До столичної станції метро, неподалік залізничного вокзалу, де тільки з’являються прибиральники й перші перехожі, під’їхала дорога машина.

Вибравши момент, коли нікого немає поруч, водій відкриває дверці й допомагає вийти з машини літній жінці в обдертому вбранні. Вона шкутильгає до переходу, де на холодних сходах займає своє «робоче» місце. Скоро до неї приєднуються й інші люди, яких злочинці різними методами змушують до жебрацтва.

Найчастіше в жебрацтві використовують дітей-сиріт або неповнолітніх з проблемних сімей, людей з інвалідністю, осіб похилого віку, а також вагітних й жінок з дітьми на руках.

Останнім часом все більшого поширення набуває торгівля людьми з особливими потребами (інвалідів) з метою використання у жебрацтві. Ця категорія громадян викликає у перехожих найбільше співчуття. Злочинці використовують уразливий стан інвалідів, безпомічність, низьку освіченість, організовуючи міжнародну торгівлю людьми з інвалідністю для експлуатації у формі жебрацтва.

Так, у 2016 році в Ізраїлі було затримано банду місцевих злочинців, які змушували інвалідів (глухонімих людей) з України займатися жебрацтвом у приморських містах. Їх били, знущалися, відбирали всі зібрані кошти; також відомо щонайменше про один випадок згвалтування злочинцем глухонімої дівчини. Вербування відбувалося в Україні через соціальні мережі та людей, які були добре знайомі з потерпілими. Протягом кількох років до Ізраїлю з України безперебійно завозили нових жебраків, замінюючи «старих». Точну кількість використаних у такому жебрацтві осіб з інвалідністю з України встановити слідству так і не вдалося. Налякані люди не могли нічого вдіяти, бо злочинці відразу по приїзді забирали в них документи, а інваліди, не знаючи мови та ще й маючи певні вади розвитку, почувалися зовсім безпорадно.

На жаль, це — лише поодинокий випадок примушування до жебрацтва, який вдалося зафіксувати правоохоронцям і надати громадського розголосу. Насправді мережа злочинних угруповань, які викрадають людей з метою використання у жебрацтві, організована на міжнародному рівні таким чином, що розслідувати зазначені злочини вкрай важко. Торгівля людьми для експлуатації в жебрацтві існує й усередині нашої країни. Свідками таких історій ми стаємо ледве не щодня.

Історія друга, досить типова для тих, хто був змушений займатися жебракуванням.

Надія, 58 років, інвалід першої групи. Життя ніколи не було для мене легким. З чоловіком розлучилася, бо він мене бив, і з того часу ніколи не мала власного дому. Працюючи взимку на вулиці, відморозила ноги, і мені ампутували ступні. Потім почала втрачати зір і майже зовсім осліпла. У лікарні познайомилась із жінкою, яка пообіцяла допомогти. Сказала, що відвезе мене в Київ до лікаря, який поверне мені зір. Я такою безпомічною почувалась, а її слова повернули мені надію.

Проте в Києві все по-іншому пішло. Вона забрала мої паспорт та пенсійне посвідчення і замість лікаря відвезла мене до підземного переходу жебракувати. З шостої ранку до пізньої ночі я сиділа у візочку, інколи зовсім замерзала та мокра, бо навіть до туалету піти не можна було. Ампутовані ноги завжди мали бути відкритими, щоби перехожі бачили. Я просила про допомогу, але та жінка сказала, що якщо я не слухатимусь, вони відвезуть мене на сміттєзвалище, зв’яжуть і залишать там, і ніколи ніхто мене не знайде. Згодом мене поліція з вулиці забрала. Відвезли до лікарні та дали довідку, що я постраждала від торгівлі людьми. Потім мені зробили операцію на очах безкоштовно. Зір потроху повертається...

У кожному місті є схожі жебраки. Їх роботу завжди контролюють наглядачі, які слідкують, аби жебраки не зникли з «робочого місця» і нікому нічого не розповіли зайвого. Часто це — доволі молоді люди, до обов’язків яких входить відвозити й привозити експлуатовану людину на «роботу», відбирати назбирані нею гроші. Вони спостерігають за жертвою з боку; інколи навіть підходять, роблять вигляд, що співчувають та кидають гроші. За неофіційними даними, лише впродовж одного дня в Києві мережа жебраків збирає до одного мільйона гривень.

Отже, жебрацтво — це дуже прибутковий «бізнес», в який постійно втягують нові жертви, бо маючи й без того слабке здоров’я, не отримуючи медичної допомоги, перебуваючи цілими днями на вулиці за будь-якої погоди, жебраки швидко помирають.Найгірше — те, що доля жебраків фактично нікого не цікавить. У них, як правило, немає рідних людей, житла, будь-яких документів. Та й сенсу жити, власне, також немає. Невипадково потерпілій Надії погрожували тим, що її відвезуть на сміттєзвалище, бо цілком очевидно, що саме так і відбувається насправді.

У багатьох виникає логічне запитання: чому жебраки не звертаються по допомогу до поліції або чому поліція, знаючи, що людей змушують до жебрацтва, не поспішає визволяти їх та надавати допомогу?

Проблема — в тому, що в українському законодавстві немає жодної відповідальності за жебрацтво дорослих. Є лише статті, якими передбачається покарання за втягнення й використання дорослими дітей у жебракуванні, а от жебрацтво дорослих людей не карається ніяким чином, бо не визнається злочином. І хоча в статті 149 Кримінального кодексу України визначено таку форму експлуатації людини як примусове втягнення у зайняття жебрацтвом, зазначена проблема не вирішена повністю на законодавчому рівні. Лише у тому випадку, коли буде доведено, що жебрацтву як формі експлуатації людини передувало викрадення людини й незаконне позбавлення волі, можна притягти злочинців до відповідальності. Але таких кримінальних справ в Україні поки що — одиниці, бо боротися із професійними злочинцями, які контролюють прибутки у цій кримінальній сфері, досить складно.
Незважаючи на це, ми можемо протидіяти жебрацтву. Як?

По-перше, не давати жебракам гроші. Експерти впевнені, що якби у всьому світі люди одночасно перестали давати гроші жебракам, це принизливе явище зникло назавжди. Навіщо було б злочинцям викрадати людей, змушувати їх просити милостиню, якщо б люди не давали їм кошти? Змушувати людей до жебрацтва просто не було б сенсу. Якщо совість не дозволяє вам байдуже проходити повз немічних людей, які просять гроші, краще купити їм гарячу їжу чи теплий одяг.

По-друге, якщо ви знаєте достовірні історії, коли людину викрали з метою примусу до жебракування, і ви хочете їй допомогти, слід звернутися до поліції або на телефони Національної гарячої лінії з протидії торгівлі людьми та консультування мігрантів: 0-800-505-501 (безкоштовно зі стаціонарних телефонів в Україні); 527 (безкоштовно з мобільних телефонів в Україні); понеділок-п’ятниця — з 10.00 до 21.00, субота — з 10.00 до 18.00.

Департамент боротьби зі злочинами, пов’язаними з торгівлею людьми, Національної поліції України — 044 254 7430, Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. Вам необхідно увімкнути JavaScript, щоб побачити її..

В Україні діють і громадські організації, які допомагають жертвам торгівлі людьми, зокрема, й тим, кого експлуатували в жебрацтві. Громадські організації мають налагоджений механізм співпраці з відповідними органами поліції й знають як діяти у випадку, коли людина стала об’єктом торгівлі. А якщо ви маєте сумнів, чи доцільно звертатися до громадських організацій, наступна історія вас переконає, що не варто нехтувати будь-якою допомогою.

Історія третя, з майже щасливим кінцем.

Марина, 31 рік, інвалід дитинства I групи.

Мати відмовилась від неї ще в пологовому будинку. Спочатку дівчина росла в дитячому будинку, а потім проживала та навчалася в школі-інтернаті. Закінчила професійно-технічне училище-інтернат, де отримала професію швачки. Під час навчання проживала в гуртожитку ПТУ, а після його закінчення була виписана з гуртожитку і відтак втратила місце проживання.

Якось дівчина вирішила поїхати до знайомих в Одеську область. Сталося так, що до Одеси приїхала пізно увечері. Автобус до Бєлгород-Дністровського, куди мала їхати, був лише вранці. На вулиці була пізня осінь, йшов холодний дощ. Марина стояла на пероні й не знала що робити.

До неї підійшов молодий чоловік і поцікавився куди їй їхати, чи її хтось зустрічає. З’ясувавши, що дівчина — сама, що її ніхто не супроводжує і не зустрічає, чоловік доброзичливо запропонував їй свою допомогу. Дмитро, так звали чоловіка, запропонував їй переночувати в нього, а вже вранці, пообіцяв що допоможе їй сісти на потрібний автобус. Дівчина дуже замерзла і тому погодилась. Чоловік відвіз Марину до себе додому і забрав її документи (паспорт, пенсійне посвідчення, банківські картки) та телефон. Він сказав, що поверне їх, коли дівчина відпрацює за ночівлю. Марина відмовлялася, просила відпустити її, віддати документи, погрожувала, що звернеться до правоохоронців. Дмитро за це жорстоко побив дівчину і сказав, що він з правоохоронцями в добрих відносинах, що їй ніхто не повірить.

Протягом трьох років Дмитро примушував Марину займатися жебракуванням. Він щоранку відвозив її в місто за будь-якої погоди, залишав її сидіти на вулиці без взуття, без їжі. Забирав її пізно увечері. Влітку дівчина заробляла до 3000 грн. в день, а взимку — по 1500 грн. Всі зароблені гроші відбирав Дмитро. Дівчина двічі пробувала втекти від Дмитра, але він її знаходив і повертав. Після кожної спроби втечі жорстоко бив Марину та погрожував, що наступного разу вб’є її. Медичної допомоги дівчині не надавав. Давав лише якісь пігулки і примушував працювати. Дівчина була дуже налякана. Одного дня Дмитро привіз ще одного інваліда, хлопця, в якого не було ніг. Дмитро його теж примушував займатися жебрацтвом. Він наказав Марині контролювати хлопця під час «роботи». Дівчина погодилась і попросила Дмитра повернути їй телефон, щоб телефонувати йому при потребі. Чоловік дав їй телефон, але щодня перевіряв його: чи крім нього нікому ще не телефонувала. А дівчина все ж знайшла нагоду і зателефонувала до громадської організації в Житомир, повідомила про місце свого перебування і попросила допомоги. За сприяння громадської організації та працівників відділу боротьби зі злочинами пов’язаними з торгівлею людьми в Одеській області, Марина повернулась до Житомира.

Отримати безкоштовну консультацію працівників громадської організації «Жіночий інформаційно-консультативний центр» щодо протидії торгівлі людьми можна за телефонами: (0412) 400-732, (096) 456-55-56; е-mail: Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. Вам необхідно увімкнути JavaScript, щоб побачити її., Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. Вам необхідно увімкнути JavaScript, щоб побачити її..