Уперше побувати в Туреччині мені довелося в червні 1980 року. За два місяці до того в країні під керівництвом генерала Еврена відбувся військовий переворот. Із Москви ми прилетіли в Анкару, а далі автобусом перетнули кілька регіонів аж до Стамбула. Маршрут пролягав не по прямій, а «зигзагами», бо не скрізь іще було спокійно, на дорогах і в містах часто траплялися озброєні військові.

І навіть за таких умов країна вже приймала іноземних туристів. Наш гід на ім’я Ахмет весь час заспокоював, мовляв, переворот — це внутрішня справа Туреччини, а нам нічого не загрожує. Туристи — це гроші, яких так потребує країна для свого відродження, тож вони є недоторканними. Не дивно, що й нашу групу весь час супроводжував озброєний військовий. А що грошей Туреччині потрібно дуже багато, видно було на кожному кроці. В Ізмірі нас поселили в найкращому готелі міста. Ним виявилися апартаменти, схожі на середньої руки студентський гуртожиток.

Бачачи наше здивування, пан Ахмет запевнив:

— Ви приїздіть у Туреччину через десять років і не впізнаєте її. Тут буде рай земний для туристів...

Через десять років не склалося. Знову я побачила Туреччину через 37 років. І справді, в порівнянні з баченим у 1980­му, здалося, що потрапила в інший світ. Та й іще десять­п’ятнадцять років тому доводилося чути від друзів, колег, знайомих, які тоді бували в Туреччині, що відпочиваючим там надзвичайно комфортно, і цей, створений важкою працею, комфорт приносить туркам чималі дивіденди.

Детальніше читайте у газеті "Житомирщина" за 07 листопада 2017

Грін-каньйон.
Грін-каньйон.

 

Сплав на гірській річці.
Сплав на гірській річці.
Неоподатковуваний будинок.
Неоподатковуваний будинок.

 

 

 

Додати коментар

Захисний код
Оновити