Сучасний переселенець, а точніше — біженець не дуже налаштований на спілкування, пригадуючи важкі й болючі події. Він народився і навчався у Житомирі. Вищу освіту здобув в університеті «Житомирська політехніка». Потім переїхав у місто Токмак Запорізької області, де жив і працював останніх сім років на місцевому підприємстві.

Влад — сімейна людина. Його дружина — із Токмака. Декілька років тому купили нову квартиру, зробили «єв-роремонт». Життя, як кажуть, налагодилося і вдалося. Неподалік — море, курорти, обласний центр; поруч — родичі та гарні друзі. Все було б добре, якби не війна...

Влад із біллю пригадує, як все почалося: «Ми, як і всі наші громадяни, не дуже вірили, що буде війна. Дивилися телевізор і думали, що це десь далеко і нас це не торкнеться, але вийшло все дуже неочікувано...

24 лютого нам повідомили, що російські війська — вже під Мелітополем. 25-го там йшли жорстокі бої, ми чули вибухи, стрілянину. А 26 лютого, зранку, російські танки зайшли в Токмак. Майже два дні в місті точились бої, люди сиділи весь час у підвалах. Були обстріляні об’єкти інфраструктури і завод, де я раніше працював. Місто поринуло у темряву: зникло електропостачання на 5 днів, адже були пошкоджені лінії електропередачі, більше тижня не було води. Виникли проблеми із мобільним зв’язком; частково працював лише «Водафон», а потім і він зник. Окупація міста повністю паралізувала фінансово-банківський сектор, постачання продуктів, товарів і ліків. У магазинах — порожні полиці. Постачання 30-тисячного міста частково забезпечували волонтери гуманітарними коридорами. Банки зупинили роботу, готівкова гривня стала великим дефіцитом. У 2-3 рази підскочили ціни, у людей закінчилися готівкові кошти, отож купувати товари і послуги не було за що. Згодом закінчилося й пальне на АЗС. Насувався повний фінансовий, комунальний і соціальний колапс. Треба було приймати кардинальні рішення.

— Вибиратися із зони окупації? — уточнюю у Влада.

— Так. Ми це розуміли і недовго вагались. Але як це безпечно зробити, точно не знали. Тим більше, що окупанти вже стали заходити в будинки місцевих жителів. Стали з’являтися тривожні повідомлення про те, що у мешканців росіяни «конфісковують» особисте майно.

Незабаром вони зайшли й на нашу автостоянку, роздивлялись «підходящі» автомобілі. Оглядали й моє авто, постояли біля нього, але «вибрали» новіший і дорожчий «Мерседес», що стояв поруч. Цей випадок став для мене, як кажуть, стартовим пострілом. Ми з дружиною і родичами поспішили збиратися в дорогу.

— Виїхати було, мабуть, непросто?

— Це — окрема історія. На своєму авто (було 5 пасажирів) ми виїхали о 7-ій годині ранку, а до Запоріжжя добралися десь о 16-ій годині, хоча раніше цей шлях долали за 1,5 — 2 години. Довелося проїхати 6 окупаційних блокпостів і декілька наших, українських. Тільки перших два ми пройшли відносно спокійно. Потім був суцільний жах: на третьому блокпосту нас зустріли особи кавказької національності, за ними — росгвардія і ФСБ. Були приниження, роздягання догола, допити. Пропускали всіх, окрім мене. Повідомлення, що ми їдемо до Житомира, викликало зливу негативних емоцій в окупантів.

— Чому? Як? З якою метою? — допитувалися вони. Мабуть, лише благання і сльози моїх рідних дали результат. Після декількох годин безперервних знущань нас пропустили.

— На українському боці зустріли нормально?

— Так. Доїхали до нашого блокпоста і відчули, що ми — в безпеці. Нам навіть виділили супровід патрульної поліції аж до Запоріжжя. Ночували в Запоріжжі, далі через Кро-пивницький без пригод приїхали до Житомира.

— В Житомирі як облаштувалися?

— Зустріли нас гостинно, волонтери надали допомогу. Вже знайшли житло. Звичайно, ми зареєструвалися як переселенці, стали на облік у службі зайнятості. Я ще продовжую навчання в аспірантурі в Житомирі. Місто для мене — рідне, тут хочемо пережити цей важкий для країни і для всіх нас військовий час, а після перемоги плануємо повернутися до Токмака. Щоправда, зараз це місто — майже порожнє, більшість мешканців виїхали в Запоріжжя, Дніпро, Кропивницький, Київ, Житомир, західні області України. В окупації ніхто не хоче жити, окрім немічних людей та тих, у кого немає власного автотранспорту, — підсумував свою невеселу розповідь Влад.

Нагадаємо, що в Житомир вже приїхали близько 40 тисяч переселенців — переважно зі східних областей, більше 2 тисяч дітей. І ці цифри щотижня зростають.