Інтернатівці разом із вихователькою Л.В.Житньою на відпочинку в Євпаторії у 1961 році.
Інтернатівці разом із вихователькою Л.В.Житньою на відпочинку в Євпаторії у 1961 році.

 

Як не тяжко, але й «коронавірусний» рік минеться, і в 2021-­му відзначатимемо 30­річчя Незалежності України. Треба буде правдиво сказати про здобутки і втрати, перемоги й помилки. Чи вистачить мудрості та сміливості, щоб перед самими собою й усім світом об’єктивно це оцінити, чесно визнати?

А з чесністю та об’єктивністю у нас протягом усієї епохи Незалежності, як казала героїня популярного фільму, — «напряжонка». Чи не тому всіх попередніх президентів України — як уособлення сутності й поваги до держави — її громадяни проводили «зі свистом»? Ми не віримо обіцянкам влади, виконання яких навіть не три, а й 33 роки треба чекати. Ми раз у раз обманюємося в тих, кого обираємо. В умовах бойових дій на Сході України й інформаційної війни між колишніми братніми державами ми ще більше не віримо політикам, державникам, науковцям, аналітикам. А щодо статистики — то недаремно ж побутує вислів: «Є статистика і є — правда».

Чому так сталося? Чому Україна, яка на час здобуття нею Незалежності, за словами В’ячеслава Чорновола, мовленими на мітингу в Житомирі, за економічним і людським потенціалом могутніша, ніж Франція, не стала врівень із європейськими країнами, а скотилася в розряд найвідсталіших африканських? Чи не тому, що із отієї стартової могутності не взяла із собою в незалежне майбуття найкращі досвід, традиції, практику державо­ і життєтворення, надбані, нехай і під іншими прапорами, нашими дідами й прадідами. Нещодавно Президент Володимир Зеленський поскаржився, що ніде взяти кількох міністрів і що у владі — кадровий голод. А де ж узятися цим фаховим кадрам, коли їх «вогнем і мечем» викошували всі три останні десятиліття? Якщо при «радянщині» кадри навчали, готували й виховували з найнижчої до найвищої ланок, коли міністр, директор виростав із робітника, майстра, інженера, то в незалежній, на вимогу, звичайно ж, «патріотичних» сил, у владу приходять їхні «національно свідомі» висуванці. І пішло­поїхало: любі друзі, брати, куми, куми кумів, закордонні джазмени, партійні бонзи — з товстими капшуками і дуже скоро — при посадах — із лімузинами, яхтами, десятками «хаток» і явним чи прихованим криміналом на додаток.

А на те, що з їхнього керування виходив «пшик», завжди знаходилися тисячі виправдань, а якщо і їх не вистачало, то традиційно висувався «залізобетонний» аргумент: заважала, мовляв, колишня «радянщина».
Оцей виправдувально­обвинувальний (отакий збіг!) стереотип настільки в’ївся в сучасну психологію, що диву даєшся: немає якомусь «ідейному оракулу» що сказати, — починає таврувати радянську дійсність.

Відсутність чи безуспішність конкретної будівничої роботи заповнюється національно­патріотичним «дев’ятим валом», здатним — без тяжкої щоденної всезагальної праці сіячів і орачів — підкосити все наше життя під корінь.

Нещодавно, у День вишиванки, слухаю по радіо виступ майстрині­вишивальниці, яка цілком серйозно розповідає, що в радянські часи «тільки дуже сміливі люди насмілювалися носити вишиванку»... Подумалося: чи ти з дуба, бабо, впала?

Дивлюся на фото своєї бабусі Горпини, зроблене в 1932 році на Кіровоградщині. Прихилена літами, спрацьована, вона все ж — як квіточка у чудовій вишиванці. На іншому — вже я, 10­річна, і теж — у заквітчаній маками кофтині. Пам’ятаю себе в роки навчання в Житомирському педінституті: я завжди, як і чимало студенток, ходила у вишиванці чи платті з українським орнаментом. Потім, навчаючись журналістики в Москві, й там носила вишиванку, киптарик, так само, як інші мої однокурсниці — узбечки, таджички, туркменки — свій національний одяг. І ніякої сміливості для цього не було потрібно — просто нам це подобалося. Жодне свято в Україні не проходило без масових культурних заходів, учасники яких — тисячі, мільйони самодіяльних митців — виступали в національному вбранні... То навіщо ота побрехенька про сміливість?

Врешті, намагання скрізь і в усьому, подекуди послуговуючись напівправдою і неправдою, зганьбити не таку вже далеку минувшину, дуже багато свідків якої ще живуть серед нас, нерідко викликає підозру, несприйняття і спротив навіть добрим, прогресивним справам і починанням сьогоднішніх новаторів.

«Не будуйте на піску!» — навчав Спаситель. «А кожен, хто слухає цих Моїх слів, та їх не виконує, — подібний до чоловіка того необачного, що свій дім збудував на піску. І минула злива, і розлилися річки, і буря знялася й на той дім кинулась, — і він упав. І велика була та руїна його!» (Мт. 7,26). Не дослухаються і не дотримуються цієї істини сучасні «будівничі».

Ті, хто кілька років тому задумував деінституалізацію — зміну системи інтернатних закладів України, ставили перед собою наче благородну мету — забезпечити дітям сімейне виховання. Це — світова практика, за якою країни йдуть кожна своїм шляхом. Влітку 2017 року в Україні цей процес було запущено і нинішнього — розпочнеться його другий етап.

Загальноосвітні школи-­інтернати в Радянському Союзі були започатковані 1956 року. Лише в Житомирі їх було три, працювали вони в Бердичеві й Ушомирі. Діти­сироти, з неповних і незаможних сімей (це ж було перше повоєнне покоління підлітків) навчалися в інтернатах, були вдягнені, нагодовані, доглянуті. Та в різноманітних «агітаційних трактатах» на обгрунтування проведення деінституалізації, читаю: «Зростаючи в державних інституціях (інтернатах — Авт.), діти не набували достатніх навичок для успішної соціальної інтеграції. Більшість із них не отримували навіть базової середньої освіти, ставали бездомними, правопорушниками, не маючи змоги створити власну сім’ю... Дитину змушують бути «як всі», як наслідок, дитина втрачала індивідуальність, у неї формувалася споживацька позиція, єдиними цінностями для неї ставали матеріальні блага...».

Маю повне право стверджувати, що таке узагальнення — цілковита неправда. Я сама зростала й виховувалася в школах­інтернатах у Житомирі. Ні, у нас, інтернатівців, не було розкішних модних нарядів, але ми були добротно вдягнені, взуті, нагодовані не гірше, а може й краще від домашніх дітей. Ми жили в теплі, навчалися за шкільною програмою і музики, займалися в різноманітних гуртках і спортом.

Починаючи з середнього шкільного віку дітей привчали до самообслуговування — прибирати класні й спальні кімнати, територію. Чергуючи в їдальні й на кухні, допомагали кухарям і навчалися куховарити, а на уроках домоводства дівчатка опановували науку домашнього господарювання.

Інтернат мав велику ділянку землі. Щоліта на півтора­два місяці вихованці виїздили туди й на Богунському узліссі ставили наметовий табір. Півдня ми працювали на догляді й збиранні овочів, суниці, ягід. І ними ж, свіжими, пахучими, поживними ласували в їдальні. А в другій половині дня, після обіду й відпочинку, — пісні, танці, змагання, читання, забави — кому що до смаку.

Ми всі були рівні (крім, звичайно, успіхів у навчанні та прояву нахилів і талантів). Ми не відчували тиску обставин, які виштовхнули нас із сім’ї: втрата батька чи матері, а то й обох, пияцтво батьків і все, що з ним пов’язане, злиденні умови життя і відсутність власного житла у сім’ї, чого в перші повоєнні десятиріччя було немало.

В нагороду за добрі навчання й поведінку нас везли відпочивати в Крим, на море. І для цього не треба було чекати, щоб якийсь грошовитий туз виявив благодійність і перед виборами розщедрився на якусь подачку. Екскурсії в Київ, у зоопарк, поїздки в Канів і теж — не за кошти товстосумів чи політиків, а за інтернатівські, державні.

Після закінчення інтернату-­восьмирічки частина випускників вступали в училища, які в обов’язковому порядку забезпечували їх гуртожитком і стипендією. Інші — продовжували навчання в інтернатах­одинадцятирічках. Мені припало піти в дитбудинок ім. Леніна на Смоківці, котрий якраз у ті роки був реформований у школу-­інтернат № 3. Виховательки, ще дитбудинківські, яких діти по­старому називали «мамочками», були нам справді рідними. А директор Арон Соломонович Кривінський, ветеран та інвалід війни, знав не лише кожну дитину по імені, а й щось більше. Одного запитає, чи з дому хтось із рідних написав листа? Іншого — чи не болить забита на змаганнях нога? Третьому наказує перед канікулами: якщо вдома буде недобре, одразу повертайся. Пам’ятаю, як мені, вже випускниці, коли я приїхала похвалитися, що вступила до інституту, наш тато­директор наказав: як не буде грошей, на суботу й неділю приїздити в інтернат: «Де їдальня — ти знаєш...».

Детальніше читайте у газеті "Житомирщина" за 03 червня 2020