Єдиний в Україні пам’ятник геологам, присвячений першовідкривачам Пержанського родовища рідкісних металів. О.О.Ремезова четверта праворуч.
Єдиний в Україні пам’ятник геологам, присвячений першовідкривачам Пержанського родовища рідкісних металів. О.О.Ремезова четверта праворуч.

 

Нещодавно «Житомирщина» розповіла на своїх сторінках про унікальну жінку — доктора геологічних наук, доцента, керівника відділу геології і корисних копалин Інституту геологічних наук НАНУ, викладачку Житомирського державного університету «Житомирська політехніка» Олену Олександрівну Ремезову. Одна з провідних в Україні фахівців розробки титанових руд відповіла на запитання кореспондента «Житомирщини» Іраїди Голованової.

— Олено Олександрівно, зі шкільних років запам’яталися слова, процитовані вчителькою географії, які нібито належать видатному геохіміку ХХ століття Ферсману: «Житомирщина — Урал у мініатюрі». Це справді — так, що вкладалося в ці слова?

— Олександр Євгенович Ферсман сказав: «Те, що становило раніше гордість і прерогативу Уралу, тепер у достатній кількості є на Волині». Предметом інтере-сів ученого було кольорове й коштовне каміння. Він написав працю про пегматити Волині — це породи, в яких воно знаходиться. Дуже відомі старовинні рудники, які називаються волинськими, — у Хорошеві, де є знаменитий музей, в експозиціях якого — топази, берили, різноманітні кварци. Це — унікальні зразки, що перевершують навіть уральські. Деякі — іменні, яким присвоєно ім’я Ферсмана: «ферманіт», «ферміт» — найвідоміші. Я свого часу привозила туди польських колег, вони були вражені побаченим. До речі, у Польщі є теж подібні музеї, але такого багатства в них немає, виставлене в них облицювальне каміння — наше, українське.

— Які ж основні цінності нашого «волинського Уралу»?

— Передовсім — титанові родовища, які визначають технічний прогрес, сучасні технології. Біда — в тім, що в нас переважає видобуток і не вирішується проблема переробки сировини. Успішний же досвід цього має Білорусія, в якій із титану виробляють медичні інструменти, різноманітні імпланти — те, що вартісне. Бо порівняно з концентратом вартість готового виробу більша в мільйон разів. У нас багато людей їдуть лікуватися в Білорусію, а нам треба все це мати і робити самим.

— Крім медицини, в яких галузях сьогодні особливо витребуваний титан?

— Титанові сплави використовуються переважно в авіації, в суднобудуванні, у військово-промисловому комплексі, для виготовлення спортивного інвентаря, запчастин для автомобілів. Останнім часом у світі стали виготовляти літієво-титанові батареї, які є дуже витривалими. Особливо це актуально при переході на електромобілі — заряд така батарея тримає дуже добре. У нас же в основному видобувають титанову сировину і відправляють за кордон.

— А якісь розробки з практичного використання титану в нас є? Не космічні, не якісь надскладні?

— Свого часу в нашій «Політехніці» був реалізований великий міжнародний проект із імплантів. Керував ним професор І.Г.Грабар. Тоді розробили навіть спеціальне покриття, яке дозволяло швидко вживляти імплант. Але впроваджене воно так і не було. Це — проблема наших чиновників. Враховуючи ж війну, поранення, інвалідність багатьох постраждалих, титан дуже витребуваний для реабілітації.

— Титан — це багатство № 1. Що маємо ще?

— В Інституті геології ми зараз переходимо до вивчення родовищ рідкісних металів. Це — північ Житомирщини. Одне з цих родовищ — Пержанське, відкрите видатним фахівцем геології, житомирянином Л.С.Галецьким, за що він був удостоєний Державної премії СРСР. Це — велике родовище берилію, але там можуть бути й інші цінні компоненти, такі як тантал, ніобій, срібло, можливо — й золота мінералізація, літій. До речі, берилій може бути використаний у військово-промисловому комплексі, його можна застосовувати в обладнанні атомних електростанцій. Якби берилієвий запобіжник, що впливає на швидкі нейтрони, у Чорнобилі був, то аварії там не сталося б. Зараз є компанія, яка збирається вкладати гроші в розвиток цього регіону, робота розпочинається.

— Наскільки вона є екологічно безпечною і чи не буде там ще одна, «бурштинова руїна»?

— Ні, там формується шахтне видобування, яке вважається нешкідливим для довкілля. Бо шахти ці глибиною близько 300 м, що нижче грунтів і водоносних горизонтів. Великих кар’єрів і відвалів не буде. Потрібне застосування сучасних технологій, якими володіють США, Японія, деякі європейські країни.

— А мармур, граніти — вони ще залишаються «маркою» Житомирщини? Їхніх запасів вистачить ще надовго?

— У нас і на цей час залишаються одні з найбільших запасів гранітів великої кольорової гами. Проблема — лише в тім, щоб розібратися з відвалами, кар’єрами. Можна переробляти відходи на плитку, на бутовий камінь, робити відсів, який є найкращим посипанням під час ожеледиці. У Скандинавії ніякої солі не використовують, там у роботу йде такий відсів. Навесні все збирають, прочищають, складують і використовують наступної зими знову. Це — найекологічніший матеріал.

О.О.Ремезова (друга праворуч) із польськими колегами біля бурової на родовищі бурштину Гурка Люботовська (Польща).
О.О.Ремезова (друга праворуч) із польськими колегами біля бурової на родовищі бурштину Гурка Люботовська (Польща).

— Якщо говорити про піски, граніти й менш благородні копалини — як ми ними розпоряджаємося?

— Граніти й каміння зараз усе ж переробляються. З піском же ситуація цікава. Виявляється, це зараз дуже дефіцитний ресурс. У мене було замовлення від однієї харківської фірми дослідити скляні піски. Старі родовища вичерпані, треба нові шукати.

— Наскільки сприятливим є клімат в Україні для таких пошуків?

— О, проблема — глобальна для нашої держави: геологічна служба в нас перетворилася на магазин із продажу ліцензій. Дослідження й роботи не ведуться і порушується головний гірничий закон: якщо ти щось вичерпав, — забезпеч приріст запасів, тобто проводь геолого-розвідувальні роботи. Саме тому виникають досить неприємні й критичні для держави проблеми, як, скажімо, бурштинова. «Сонячний камінь» практично ж не досліджували.

— А як воно сталося взагалі? Років п’ять тому ніхто ж не знав, що в нас таке багатство є...

— Фахівці знали. Я, проводячи дослідження, вирішила докопатися до істини. В архівах знайшла записку 1940 року, де було сказано, що в Західній Україні є бурштин. За стилістикою записки було видно, що її написав військовий. Чому тоді бурштин не розробляли, зрозуміло: світ котився до Другої світової війни і було не до розробок, хоча подекуди проникала інформація про нелегальний видобуток, про кустарні майстерні, зокрема в Ушомирі. Там виготовлялися прості традиційні вироби типу намиста, хатніх прикрас.

В інших джерелах знайшла звіт, зроблений росіянами, з абсолютно хибними висновками про те, що ні в Україні, ні в Білорусії, ні в Прибалтиці ніяких перспективних родовищ немає. Є лише Калінінградське і — крапка.

У подальшому, в 70-ті — 80-ті роки, це питання досліджували в нашому Інституті геологічних наук. Проводились також пошукові роботи спеціалістами ВО «Західкварцсамоцвіти». Тоді було відкрите Клесівське родовище на Рівненщині. На Житомирщині розпочинали розвідки, але не довели до кінця.

— Але як народ сам докопався до бурштину в сьогоднішніх масштабах?

— Це було в пам’яті людей. Хоч держава присікала таку «самодіяльну геологію», але все одно бурштин знаходили. На відміну від Рівненщини, на Житомирщині він залягає в перших метрах грунту, людина могла копатися в себе у городі чи в лісі й знаходити шматочки каменю.

— Коли і яким чином упустили цей процес «дикого бурштинокопання», яким завдано стільки шкоди великим територіям?

— По-перше, це питання не вивчалося, не досліджувалося. Не виділялися на це кошти. Треба було вивчити поклади і перспективи видобування бурштину й поставити на баланс держави.

Друге — це те, що коли вже були десь визначені ділянки покладів бурштину, дуже складною виявилася процедура отримання ліцензії. В Польщі вона — набагато простіша.

І ще одна фатальна помилка — та, що в нас прирівняли бурштин до каменів найвищого рангу, таких, як алмаз, рубін, смарагд. А це означає, що потрібний спеціальний облік, спеціальна процедура оформлення й здавання сировини. Усе це до добра не привело й пішло все в підпілля.

— Ви сказали про Польщу — як там зуміли вирішити бурштинову проблему?

— У Польщі усе спрощено. Бурштин у них — це ювелірно-виробний камінь. Отримати ліцензію на ділянки зовсім нескладно. В умовах записано, що не можна використовувати важку техніку. Так само обробка — в країні працюють сотні майстерень з обробки бурштину і є також більш глибока переробка його на ліки й косметику, які є недешевими. Цим займається фірма «Сукциніт», що виготовляє вартісну косметику з похідних бурштину; багато інших компаній переробляє найбільш доброякісний бурштин, добутий в Україні, Польщі й Білорусії. Бурштинові мазі для суглобів є в кожній аптеці, а також бурштинові олія, мило.

— А в нас же є бурштинова горілка і ви, здається, маєте до цього відношення?

— Так, у нас спромоглися виробляти хоча б її. Тут постаралися ми з професором Л.С.Галецьким. До нас звернулися представники компанії «Сонячне ремесло», в них був такий старовинний рецепт. Галецький запропонував: давайте віддамо його Житомиру, тут же — один із найстаріших в Україні горілчаних заводів. Таким чином з’явилася «Бурштинівка», в якій є компоненти бурштину.

— Зараз уже ухвалений Закон про бурштин. На вашу думку, чи переможе в Україні цивілізований видобуток «сонячного каменю»?

— Наш інститут подавав свої пропозиції до цього Закону і вони враховані. Треба спрощувати процедуру отримання спецдозволів на видобуток. Мають бути прописані всі вимоги до самого видобутку та обов’язкової рекультивації земель. І тут потрібна спеціальна програма, бо яким чином відновлювати розкопані території, чіткого розуміння поки що немає.

Звичайно, на це потрібні значні кошти. Їх, можливо, варто взяти із тих, що заробляються від видобування. До речі, свого часу В.П.Фещенко, який викладав у Житомирському агроекологічному університеті, пропонував використовувати для рекультивації місцевий ресурс — торф. Шкода, що ця ідея не знайшла розвитку.

Одним зі шляхів подолання нелегальщини може бути створення можливості для тих старателів, які добувають бурштин, легально продати його, а не переправляти контрабандою за кордон, як це відбувається зараз. Бо більша частина бурштину, що сьогодні обертається на Заході, є українською й добутою нелегально.

Звісно, треба подбати про поглиблену переробку.

Детальніше читайте у газеті "Житомирщина" за 03 березня 2020

 

Погода

Фотоетюд

Фото27032020

Стомився Мурчик писати й читати...

Фото Валентини ПАРХОМЧУК.с. Фасова Хорошівського району.

Лінки