Володимир Шовкошитний — особистість багатогранна. Він — і технік-геофізик, й інженер-енергетик-атомник, який понад 11 років пропрацював на ЧАЕС, і власник видавництва «Український пріоритет», і доктор філософії в галузі політології, і кіносценарист, і літератор (автор кількох поетичних збірок, романів і монографії, відзначений багатьма преміями, у тому числі — міжнародними). Двічі обирався першим заступником голови Національної спілки письменників. Був співорганізатором перепоховання В.Стуса в Україні. Тривалий час очолював міжнародну організацію «Союз Чорнобиля», яка на той момент була однією з найбільших громадських організацій у світі й стала офіційним консультантом ООН. Також був депутатом Верховної Ради першого скликання. І це — далеко не весь перелік того, про що міг би розповісти Володимир Шовкошитний. Та ми вирішили зупинитися на одній темі — аварії на ЧАЕС.

Житомир став першим містом, де представили книгу Володимира Шовкошитного «Чорнобиль: я бачив». Про своє бачення причин катастрофи, про ставлення до відомого серіалу американської студії НВО «Чорнобиль», про ліквідацію наслідків аварії на ЧАЕС, у тому числі — на законодавчому рівні — в нашому інтерв’ю з Володимиром Шовкошитним.

— Ви — один із небагатьох, хто може професійно і, водночас, художньо описати події на ЧАЕС: маєте чотири вищі освіти, зокрема, закінчили Вищі літературні курси Спілки письменників СРСР та Всесоюзний заочний політехнічний інститут за спеціальністю інженер-атомник у Москві. Як вдалося поєднати такі полярно різні професії?

— Насправді з дитинства мріяв бути… археологом. Та старший брат, який був для мене взірцем, вступив до геолого-будівельного технікуму, а я — за ним. Кілька років пропрацював геологом на Кавказі та Далекому Сході. Потім той же брат працевлаштувався дозиметристом у Чорнобилі й покликав мене за собою. На ЧАЕС я пропрацював 11,5 року, а паралельно вивчився на інженера-енергетика-атомника. Захист диплому відбувся… 24 квітня 1986 року. Наступного дня ми повинні були святкувати цю подію в ресторані, але мене ніби щось тягнуло до Прип’яті. Вранці 26 квітня був «на місці». Ще на залізничному пероні знайомий тихцем розповів, що «станція зірвалася». Я, як професійний атомник, не повірив йому. Тим більше, що спецпитання моєї дипломної роботи звучало як «Максимальна проектна аварія на реакторі РБМК-1000». У всіх підручниках, наукових працях нас запевняли, що реактор не є вибухо- та ядернонебезпечним.
У своїй книзі описую похвилинно-посекундно, що відбувалося в реакторі тієї ночі. Ще у 1986 році почав збирати свідчення очевидців. Багатьох знав, бо був одним із тих, хто працював на станції найдовше — з 1978 року, зокрема, оператором, начальником зміни хімічного цеху. На момент аварії працював на 5-му та 6-му енергоблоках. Протягом 1,5 року після аварії очолював групу ліквідації хімічного цеху ЧАЕС.

— То що (чи хто) стало причиною катастрофи? І як щодо версії, що аварія трапилася через проведення випробувань у ту ніч?

— Почнімо з останнього — з програми випробувань вибігу турбіни. Теоретично можливі випадки диверсії чи аварії на АЕС, у зв’язку з чим об’єкт «вибуває» з енергосистеми, а реактор продовжує працювати. Дизель-генераторна установка вмикається лише через 45 секунд після аварії, але протягом цих десятків проміжних секунд реактор не може залишатися без води. Тобто необхідно було відпрацювати дії щодо подання води в активну зону реактора задля тепловідведення. Простіше кажучи, реактор треба охолодити, інакше — вибух. Ця програма вже випробовувалася попередньо на Ленінградській атомній станції, на Чорнобильському 3-му енергоблоці. Випробування вибігу турбіни — це співпадіння, однак не причина аварії.
Тієї ночі реактор працював нестабільно.

Детальніше читайте у газеті "Житомирщина" за 20 серпня 2019

Фото автора.