Пісня про зозулю

На вулиці Михайлівській у Житомирі мало не щодня дарують перехожим свої спів чи музику люди, які хочуть заробити дещицю. Хто — на прожиття, а хто — на розвиток самодіяльного гурту. Поміж сучасних виконавців — кларнетистів, флейтистів чи гітаристів — примостилася на складеному стільчику жіночка-пенсіонерка. На голові — хустина, на плечі накинута в’язана кофта. Перед жінкою — коробка з кількома гривнями. Перехожі зрідка зупиняються, щоб послухати українські народні пісні, що їх співає вулична вокалістка, — душевно, щиро. Щось зачіпає в цьому неголосному співі, змушує згадати бабусині чи мамині наспіви, які не забуваєш...

Кидаю купюру в коробку, заводжу розмову з жінкою в хустині. Говоримо про невмирущість народного пісенного скарбу. Співачка жаліється:

— Поруч зі мною часом розташовується молодик з гітарою, але не співає сам, а включає фонограму. Хіба ж це спів? Але Бог йому суддя... Кожен, певно, заробляє, як може.

Шкода, що нині молодь не знає справжніх пісень — народних, ліричних. Співає ж лише щось на зразок «гоп-гоп, дриг-дриг», — роздумує моя співбесідниця.

Потім зізнається:

— Я сама плачу, коли виконую пісню про зозулю. Ось послухайте...

І заводить невідому мені пісню про неньку, про те, як зозуля принесла звістку дітям про материнську смерть: «Тепер маму не знайти й не купити, і не намалювати»...

Детальніше читайте у газеті "Житомирщина" за 06 серпня 2019